"Указ віцепрезидента СРСР. У зв'язку з неспроможністю Горбачова Михайла Сергійовича за станом здоров'я виконувати свої обов'язки президента СРСР на основі статті 127-7 Конституції СРСР почав виконувати обов'язки президента СРСР з 19 серпня 1991 року віцепрезидент СРСР Янаєв…" – із таких теленовин 19 серпня 1991 р. розпочався невдалий путч, що наблизив незалежність України. На найближчі дні тоді було заплановане підписання президентом РСРС Михайлом Горбачовим нового союзного договору, що надав би республікам більше прав та статус суверенних держав у складі великого об'єднання.
Утім багато які сили хотіли завадити новому формату та законсервувати Союз у вигляді, в якому він існував із 1922 року. У ніч на 19 серпня Горбачова заблокували на дачі у кримському Форосі. Ініціатори перевороту запропонували йому добровільно скласти повноваження, але той відмовився.
Утворився самопроголошений "Державний комітет із надзвичайного стану". Він оголосив, що переймає на себе управління державою та бере під контроль ЗМІ і громадські організації. До комітету увійшли, зокрема, тодішній віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв, прем'єр-міністр Валентин Павлов та голова КДБ Володимир Крючков.
Наступні три дні стали спробою "старого СРСР" вижити. Республіки "відхрестились" від ГКЧП не лише через неконституційність, а ще і тому, що більше не відчували себе частиною Радянського Союзу. Президент Росії Борис Єльцин відмовився підкорятись комітету.
У різних містах піднімались повстання та акції протесту. До 21 серпня наказам заколотників відмовилась підкорятись більшість представників місцевих влад. І провал путчу став очевидним навіть для організаторів.
У Москву ввели війська та бойову техніку. Люди виходили на демонстрації. Єльцин із танка оголосив організацію ГКЧП державним переворотом, а його членів – державними злочинцями. У ніч на 22 серпня 1991 року на літаку російської делегації, що летіла в Крим, повернувся Горбачов із сім'єю.
Коли переворот лише почався, республікам Союзу слід було визначатись, на чиєму вони боці. Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР ухвалив "створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям". Від Леоніда Кравчука, тодішнього голови парламенту, ініціатори путчу вимагали підтримати "Державний комітет з надзвичайного стану". Про це згадує Ігор Юхновський, який на той час очолював опозиційну "Народну раду" у ВР.
"До Кравчука з'явилися представники, так би мовити, "нової влади": один із генералів (Валентин Варенников – ред.) разом із віцепрем'єром. Про що вони там із Кравчуком говорили, я не знаю. Але вони пішли, і Кравчук залишився один, фактично він був головою Верховної Ради. Я не думаю, що він сприяв ГКЧП, але він не міг себе показати як незалежна людина через те, що Кравчук у той час був оточений – вся його приймальня складалася з колишніх КГБістів. Єдине, що він мав – це особисту охорону, пістолет, який у шухляді", – розповідає Юхновський.
У виступі в головній новинній програмі СРСР "Время" Кравчук дуже нечітко коментував путч. За кілька хвилин виступу він так і не відповів, чи підтримує переворот.
"Знаєте, як це не дивно, я скажу цю сакраментальну фразу. Те, що сталось, мало статись. Може, не у такій формі, може, інші дії...Але залишатись у ситуації безвладдя, коли центр не може управляти, а республікам владу не передавали – усе і мало перейти до такого плачевного стану", – говорив Леонід Кравчук 19 серпня 1991 року.
У перші ж дні перевороту Юхновський та низка інших депутатів почали вимагати від Леоніда Кравчука скликання позачергової сесії Верховної Ради (під час серпневих подій парламентарі були на канікулах). Спершу Кравчук категорично відмовлявся, вимагаючи, щоб були зібрані 150 підписів депутатів. Зрештою, їх зібрали, проте голова Верховної Ради не поспішав скликати засідання.
"Я майже щодня був у нього у приймальні, вимагаючи це. Він при мені відповідав на дзвінки з Москви. Я відчував, що у міру того, як становище ГКЧПістів ставало все гіршим, тон Кравчука став усе різкіший. Почав говорити про те, що все залежить від рішення Верховної Ради України, яка є найголовнішими керівним органом держави", – розповідає Юхновський.
Потім стало відомо, що США не визнали "Державного комітету з надзвичайного стану". Почалися події в Москві: Єльцин виступив проти путчистів.
"Ми зразу прибігли до приміщення Верховної Ради, нам дали можливість подзвонити до Кравчука, щоб він вставав, щоб ми підтримували оце повстання Єльцина. Але Кравчук сказав, що почекаємо до ранку спокійно. На ранок стало ясно, що нічого з Єльциним не вдалося зробити, і тиск на ГКЧПістів ставав все більшим. В їхніх рядах виник такий розкол, і внаслідок цього Кравчук погодився на скликання позачергової сесії", – розповідає Юхновський.
22 серпня президія Ради погодилась на скликання надзвичайної сесії. Її призначили на 10:00 суботи, 24 серпня. Низка депутатів, серед них і опозиціонер Ігор Юхновський, проголошували з трибуни промови. Зрештою, після суперечок та внесення правок до Акту Верховна Рада проголосила Незалежність України.
У перший і другий день серпневого путчу 1991 р. українське керівництво було дуже обережним у діях і словах, каже дослідник Інституту історії Національної академії наук України Станіслав Кульчицький. Коли ж стало зрозуміло, що спротив Єльцина в Москві вистояв – з'явилось більше поле для маневрів.
"І це цілком зрозуміло, це об'єктивна реальність. В Україні існувала армія, радянська армія, чисельністю приблизно 800 тисяч осіб. І ця армія підпорядковувалася міністру оборони, який був членом ГКЧП", – каже Кульчицький. За іншими даними, кількість радянських військових на території тодішньої Радянської України становила понад мільйон осіб.
Українське керівництво не хотіло брати на себе відповідальність та провокувати військових гучними заявами. Проте де-факто позиція була проукраїнською, каже історик, дослідник проблем модернізації українського суспільства та національної ідентичності Володимир Головко.
"Україна використала свій шанс. Але разом із тим різні тенденції на той час були сильні, і, можливо, Радянський Союз еволюціонував би в якусь там конфедерацію. Тому би був якийсь більший еволюційний шлях, просто ГКЧП пришвидшив ці процеси", – каже історик.
21 серпня оголосили постанову про арешт членів ГКЧП. Утім 1994 року вони були амністовані.
1 грудня 1991 року відбувся перший Всеукраїнський референдум, куди винесли питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". Участь взяли понад 84% українців. За незалежність проголосували понад 90%.
За інформацією "Радіо Свобода"
Читайте також: За 170 років до "Енеїди": хто і як створив найперший словник української мови
Джерело: 5.ua
