75-ті роковини депортації українців із Закерзоння - східних районів Польщі, де до середини минулого століття українців становили значну частину населення. Тоді майже півмільйона - 482 тисячі - людей, частину з яких примусово — переселили до УРСР, від 1944–го до 1946-го року. Зробив це комуністичний режим радянського союзу та Польщі. На зміну їм прибули поляки та євреї, які мешкали на території радянської України.
"Мені не було й року, коли родина була депортована", - Степан Романюк про обставини переїзду із землі, на якій народився, знає з оповідей батьків. Із села Копилів Грубешівського повіту на Холмщині його родина вирушила до УРСР. Опинилася аж у херсонських степах.
Радянські агітатори першу хвилю переселенців спокушали багатим життям, але знайомство з післявоєнними колгоспними реаліями для холмщаків було шокуючим. Незабаром вони почали збиратися назад - ближче до рідних земель. Возами, у які змушені були запрягти корів, бо коней конфіскували до колгоспу, вони три місяці добиралися до Рівненської області. Там і осіли.
"Мати розказувала, що вчився двічі ходити. Бо перший раз уже почав ходити трошки, а сидів увесь час на цьому возі, і розучився ходити, і коли приїхали, то заново вчився ходити", - пригадує пан Степан, голова товариства "Холмщина".
Степан Романюк - один із майже півмільйона етнічних українців, яких від 1944-го до 46-го року, в кілька етапів, переселили з території тодішньої Польщі вглиб УРСР. Хтось їхав добровільно, когось до вагонів заганяли насильно. У зворотному напрямку їхали етнічні поляки та євреї.
Історик та журналіст Роман Кабачій темою переселення українців із Польщі зацікавився під час навчання в херсонському університеті. Спочатку написав кандидатську роботу, далі - книгу "Вигнані на степи", яка готується до друку. Каже, на його рідній Херсонщині затрималося небагато переселенців.
"Вони не зовсім уявляли собі, що таке Південь. Уявили тоді, коли приїхали. І коли ти живеш у горах, маєш дерево, свіжу воду, і приїжджаєш у степи - це був кошмар. І холмщаки почали втікати на православні терени - Волинську і Рівненську області. А галичани, лемки - в галицькі області. На Півдні їх мало залишилося", - розповідає історик.
Попри агітацію польської та радянської сторони, українці східної Польщі неохоче залишали землі батьків. Тому польська влада іноді вдавалася до силового виселення, що супроводжувалося жертвами серед населення та знищеним господарством. Попри це переселенці досі не розглядаються як жертви репресій на державному рівні.
"Жодного окремого спеціального статусу вони не мають. З формальної точки зору обмін населенням не підпадає під закон про жертви політичних репресій. Тому й окремого спеціального статусу вони не мають", - пояснює Володимир Тиліщак, заступник голови Українського інституту нацпам'яті.
Цього року в Україні вперше згадуватимуть ці трагічні події на державному рівні - тепер це робитимуть щороку кожної другої неділі вересня.
Сьогоднішні учасники подій 75-річної давнини - це літні дідусі та бабусі, які потрапили під переселення ще малими дітьми. Це останнє живе покоління свідків того злочину. І головне, про що вони просять своїх сучасників - не забувати про те, що з ними сталося.
Петро Троць, Ігор Селянінов, "5 канал"
Джерело: 5.ua
