Листопад 2006 року. У Лондоні відбувається небачений в історії акт ядерного тероризму. Від отруєння радіоактивним полонієм у страшних муках гине російський дисидент, колишній підполковник ФСБ Олександр Литвиненко. Спочатку він сам, а згодом і британський суд називають ім'я організатора теракту. Це Володимир Путін.
Причин для такої брутальної розправи у Путіна було більш ніж достатньо. Офіцер ФСБ Литвиненко не виконав наказу про політичні вбивства противників Кремля й розповів про це публічно. Був кинутий за ґрати, але втік на Захід. Там викрив зв'язки кремлівського верховоди з російською мафією, а також публічно звинуватив Путіна у педофілії. Олександр Литвиненко одним із перших назвав путінський режим "терористичним". Розповів про зв'язки Кремля з Аль-Каїдою, яка підірвала Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку. А також про те, як сам Путін підривав будинки в Росії, щоб виправдати вторгненння до незалежної тоді Чечні. На тлі цього валу викриттів мало хто звернув увагу на заяву Литвиненка про те, як Кремль не дав Азербайджану і Вірменії примиритись і закінчити війну за Карабах ще у 90-х. За свідченням підполковника ФСБ, росіяни зробили це перевіреним способом: терактом. Цього разу – розстрілом вірменського парламенту.
У лютому 2013-го начальник російського Генштабу Валерій Герасимов озвучив концепцію "війни нового типу". Її суть – провокація конфліктів у сусідніх країнах, доведення їх до гарячої фази за допомогою гібридних військ та іхтамнєтів, а потім здобуття контролю над регіоном під виглядом миротворчості. Однак "доктрина Герасимова" не нова. Вперше Кремль задіяв її чверть століття раніше – проти Азербайджану та Вірменії.
У попередніх випусках ми розповідали про непросту історію тисячолітнього співіснування вірмен і азербайджанців на Кавказі. Останні два століття в регіоні панує Росія – спочатку у вигляді імперії, потім – червоної деспотії, а зараз – авторитарної федерації. Національна політика на Кавказі – вкрай непроста річ. Тут не було чітких кордонів та безперечних сфер етнічного домінування.
Нагірний Карабах5 канал / Машина часу "Це дуже складний район. І в ньому провести кордони за етнічною ознакою неможливо в принципі", – зазначив історик Олександр Галенко. Не було такого однозначного зрозумілого компактного місця проживання азербайджанців, вірмен і грузин. Насправді населення було розкидане, клаптикова така територія", – пояснив директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. Тому єдиним принципом контролю ще імперська Росія обрала власну версію "доктрини Герасимова". Тобто провокувала конфлікти і вводила війська, щоб їх вирішувати. Більшовики майже без спротиву загарбали незалежні Вірменію та Азербайджан у 1920-му, поки ті були зайняті війною за Карабах, а потім принесли вірмен у жертву своїм заграванням із мусульманами. Карабах віддали Азербайджану, а Західну Вірменію разом із горою Арарат – Туреччині. Останню Москва більш ніж 10 років накачувала грошима і зброєю, але дарма. Лідер турків Мустафа Кемаль ставати кремлівською маріонеткою не захотів. У кінці існування СРСР вже вкрай ослаблий Кремль грав у ту ж гру. Він фактично розпалював міжетнічну різанину між вірменами та азербайджанцями. А під егідою миротворчості боровся із місцевими незалежницькими рухами. Приклад – кривавий розгін багатотисячного майдану в Баку. Перші зіткнення розпочались ще у 1988-му, за радянського тоталітаризму. Солідні люди з Москви вирішили розіграти партію, яку потім назвуть "доктриною Герасимова". Тобто розпалювати війну, офіційно не беручи в ній участі, тому захоплені в полон вірменські солдати нерідко виявлялись росіянами з дислокованої у Вірменії 7-ї радянської армії. Зате російські ЗМІ активно обговорювали наявність найманців на азербайджанському боці. Російських пілотів збивали, бо у вірмен раптом з'явилась протиповітряна зброя. І її походження, як і походження азербайджанських літаків, ні для кого секретом не було. Найбільше ж від російської зброї гинуло місцевих мешканців. Наприклад, у битві за Шушу у травні 1992-го був убитий легендарний азербайджанський танкіст Альберт Агарунов. Він був етнічним євреєм із Баку. На війну пішов добровольцем. Його під кінець битви за Шушу підстрелив снайпер. І зовсім не факт, що вірменський.
Нинішня війна за Карабах – найтриваліша на теренах СНД. Уже більше ніж 30 років її ведуть два повноправні члени Співдружності. Однак завершитися вона могла ще у 2009-му. Сторони майже домовилися про обмін територіями й мир, прийнятний для всіх. Для всіх, крім Кремля.
Битва за Шушу стала переломним моментом першої Карабаської війни 1992-1994 років. Це місто, розташоване на неприступній скелі на висоті 1500 метрів над рівнем моря, давало контроль над стратегічною дорогою. А ще воно було духовним центром карабаських азербайджанців. Щоб отримати контроль над регіоном, їх вирішили позбутись. Про це говорили майже відкрито. Через ці своєрідні знаки розрізнення штурм Шуші вірмени згодом назвали "хрестовим походом". Але у 1992-му план операції мав іншу назву – "Весілля в горах". Усе через коментар тодішнього міністра оборони Вірменії Вазгена Саргсяна.
Пам'ятник Вазгену Саргсяну5 канал / Машина часу Відчайдушна атака таки вдалась. Азербайджанські солдати відступили разом із цивільним населенням міста. Війна тривала ще два роки, але контроль над Шушею – серцем Карабаху – давав контроль над усім регіоном. У місті встановили пам'ятник Вазгену Саргсяну, а сам він здобув величезну популярність і посаду прем'єр-міністра. Однак перемога не принесла вірменам миру. Вони, окрім території власне Карабаху, зайняли ще 7 азербайджанських районів і було зрозуміло, що Баку з цим не змириться. Президент Вірменії Левон Тер-Петросян запропонував мирний план, який включав повернення Азербайджану зайнятих районів і обмін територіями. Саргсян та інші ветерани війни виступили проти й змусили президента піти у відставку. Уже за рік Вазген Саргсян та голова парламенту Карен Демірчян самі прийшли до того ж рішення. У листопаді 1999-го на саміті ОБСЄ у Стамбулі Баку і Єреван мали підписати договір, обмінятися найбільш суперечливими територіями й встановити тривалий мир. Але за лічені тижні до саміту, коли Саргсян прибув до парламенту на звіт перед депутатами, туди увірвались озброєні люди. Посол Вірменії в Україні Андранік Манукян тоді був депутатом, теж був у залі, отримав вісім куль, але вижив, бо ціллю був не він. Версій інциденту було багато, як і бенефіціарів. З точки зору внутрішньої політики, Вірменія з молодої демократії скотилася до напів авторитарної держави під владою так званого "карабаського клану" – колишніх керівників невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки. Підписання миру з Азербайджаном було зірване. Зовнішнього бенефіціара і організатора такого повороту в 2005-му назвав підполковник ФСБ Олександр Литвиненко. Він заявив дослівно таке: "У керівництві російських спецслужб багато хто знає, що розстріл вірменського парламенту організувала інша спецслужба – Головне розвідувальне управління. Ця спецоперація дозволила російському політичному керівництву запобігти підписанню угоди про карабаське врегулювання. Мирний процес розвивався поза контролем Росії, що і змусило російські спецслужби здійснити спецоперацію в парламенті Вірменії". Імовірно, ця заява стала вироком для Литвиненка. Через тиждень після неї МЗС Росії оприлюднило заяву з нападками на офіцера-втікача. А ще за рік він був показово убитий радіоактивним полонієм унаслідок надскладної спецоперації ФСБ.
У 2018-му у Вірменії спалахнула оксамитова революція й дала нову надію на ліквідацію путінської гегемонії на Кавказі.
На початку 2010-х Вірменія багато в чому нагадувала Україну доби Януковича. Ті самі корупція, олігархія, орієнтація на Росію та загравання з Європою. Єреван так само збирався підписати асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті 2013-го року й так само відмовився. Революції це не викликало. Так само, як і подальший вступ країни до митного союзу з РФ і кремлівського військового блоку ОДКБ. Але у них залишалась проблема Карабаху. І Азербайджан, який нічого не пробачив і не забув. На кордонах невизнаної республіки постійно спалахували бої. У 2016-му дійшло до війни, яка отримала назву чотириденної. Азербайджан зайняв дві висоти, але зупинився. Азербайджан за цей час економічно зріс на торгівлі нафтою та газом. Щоб унезалежнитись від Росії, побудував власні нафто- і газогони через Грузію до Туреччини. Владу в країні консолідував клан Алієвих. Вірменію ж струшували протести. У 2008-му – проти фальсифікацій на виборах. У 2015-му – проти зростання цін на електроенергію. Нарешті, у 2018-му спалахнула оксамитова революція – проти узурпації влади чинним президентом. Але новообраний прем'єр Вірменії Нікол Пашинян запевнив, що у відносинах із Москвою нічого не змінюється. Тож коли у 2020-му вибухнула нова війна за Карабах, Пашинян ледве не щодня дзвонив і писав Путіну та просив допомоги. Але марно. Путін напоказ закликав до миру, а придворні експерти навперебій пояснювали, чому допомагати Вірменії не слід.
Нагірний Карабах5 канал / Машина часу Азербайджанська армія показала небачену досі боєздатність і протягом місяця відбила половину окупованих Вірменією територій. Вона технологічно повністю домінувала на полі бою завдяки новітній турецькій, ізраїльській та навіть білоруській зброї. Але не тільки. На початку листопада азербайджанська гірська піхота та спецпризначенці через перевали дістались серця Карабаху – міста Шуші. Бійці не мали важкої техніки, а через негоду й підтримки безпілотників. Тому вірменська пропаганда була впевнена у перемозі. У вірменської армії з'явились російські безпілотники, які координували вогонь по азербайджанських колонах у районі Шуші, а на кордонах почали з'являтися російські війська. Путін дедалі наполегливіше пропонував сторонам ввести до Карабаху своїх псевдомиротворців. На прибуття росіян натякали й вірменські ЗМІ. 9 листопада азербайджанці збили вертоліт біля свого кордону, й він виявився російським. Супроводжував колону військ РФ. На місце інциденту прибув кремлівський пропагандист і випадково показав, що в колоні були установки залпового вогню. Все це не допомогло. Азербайджанська піхота остаточно вибила противника з Шуші й дочекалася підкріплень. Тисячі вірменських солдатів опинились у фактичному оточенні у Степанакерті. Звідти масово почало тікати цивільне населення. Вночі на 10 листопада Нікол Пашинян погодився на виведення усіх вірменських військ із території Азербайджану, включно з Карабахом. Азербайджан переміг. Але Путін, відповідно до "доктрини Герасимова", таки пропхав до Карабаху російських псевдомиротворців, тому найдовша війна СНД на цьому не закінчилася. На початку 20-х років 21-го століття Путін зазнає поразки за поразкою. Економічна потуга "країни-бензоколонки" скорочується дедалі швидшими темпами. Останні союзники – Білорусь та Вірменія – стоять на межі колапсу. Міф про військово-технічне домінування вщент знищується турецькими безпілотниками. Імперія все ще поривається гратися у світового жандарма, але дедалі більше скочується до локального терориста. Єдине питання – скільки крові йому ще дозволять пролити. Джерело: 5.ua
