Нагірний Карабах: скільки триває вірмено-азербайджанська війна

Нагірний Карабах. Війна за цей клаптик землі розміром з половину Львівської області триває уже понад 30 років. Це найдовший конфлікт на теренах колишнього СРСР, який почався ще задовго до більшовиків. На початок 20-го століття Турецька імперія володіла Західною Вірменією, а це дві третини етнічних земель вірменського народу. Тамтешні християни зазнавали постійних утисків від імперської влади й місцевих мусульман. Неодноразово повставали, але як і на Кавказі, їхнє прагнення до незалежності стало розмінною монетою в іграх між Росією й Туреччиною. "На жаль, тут не обійшлося без політичних спекуляцій. І Росія, звичайно, цим скористалася. Під час Першої світової війни обіцянки росіян вірменам утворити власну державу спровокували вірмен на виступи проти османців. Але політичні реалії такі, що вірмен менше, ніж турків і курдів. І це закінчилося масовою різаниною 15-го року", – зазначив історик Олександр Галенко. Корумпований султанський режим ще наприкінці 19-го століття натравлював своїх підданих на вірмен, щоб відвернути увагу від власних прорахунків. Під час Першої світової Стамбул радо підхопив російську подачу, оголосив усіх іновірців зрадниками й розпочав справжній геноцид. Під виглядом депортації було вбито від 400 тис. до 1,5 млн вірмен, ще понад мільйон біженців розсіялися по всьому світу. "Поки вірмени покладалися на власні сили, вони дуже добре існували в цьому регіоні. А щойно вони вирішили зробити ставку на допомогу великого старшого єдиновірного брата, так у них одразу виникли проблеми з місцевим оточенням – з тюрками, курдами. І це, звичайно, зародило насіння ненависті й ворожнечі", – пояснив Галенко. Парадокс у тому, що Росія на власній території усіляко боролася з незалежницькими рухами кавказьких народів, але радо підтримувала вірменських повстанців на турецькій території, і навіть використовувала їх у боях у складі власної армії. Лише для того, щоб потім зрадити. У цьому плані показова доля вірменського національного героя Андраніка Озаняна. Він почав свою боротьбу повстанцем у Західній Вірменії. Потім воював проти турків на Балканах. Із початком Першої світової виїхав до Росії й формував вірменські добровольчі дружини у складі імперської армії. Після революції боровся за незалежність Вірменії. Повоював і в Карабаху. Щоб здобути підтримку Москви, Андранік навіть проголосив зайняте ним місто Нахічевань "невід'ємною частиною Радянської Росії". Але це викликало обурення в Єревані. Розсварившись з усіма, Андранік виїхав на Захід і помер в еміграції. Лише у 2000 році його перепоховали на Батьківщині. Енвер-паша5 канал / Машина часу У 1921-му Кремль віддав Карабах Азербайджану, а Західну Вірменію – Туреччині, бо в цей час загравав з османами, причому безпосередніми ініціаторами геноциду вірмен. Колишній військовий диктатор Османської імперії Енвер-паша є в радянській хроніці. Коли владу в Туреччині захопив Мустафа Кемаль, Енвера оголосили воєнним злочинцем. Він утік і раптом виплив у Радянській Росії, на Першому з'їзді народів Сходу. У Кремлі хотіли перейняти турецький досвід панування на сході, а можливо, й організації геноцидів. Та все пішло не за планом. Енвер почав вести свої ігри з туркестанськими басмачами. Пашу спробували затримати, але під час гонитви його зарубав шашкою червоноармієць Яків Мелькумов. Ця смерть зовсім не випадкова, бо справжнє ім'я червоноармійця – Акоп Мелькумян. По всьому світу вірменські підпільники вистежували винуватців геноциду – колишніх османських високопосадовців. Їх безжально й демонстративно вбивали. Так загинули колишній великий візир імперії, міністри внутрішніх справ і військо-морського флоту, керівник розвідки та десятки інших. Під приводом помсти за геноцид убивали й непричетних до нього людей, передусім азербайджанців. Так загинули прем'єр-міністр, керівник парламенту та міністр внутрішніх справ Азербайджанської Демократичної Республіки. Їх вірмени звинуватили в погромі в Баку в розпал війни за незалежність.  Більшовиків же не цікавили проблеми і страждання радянських народів. І вони сміливо закладали "геополітичні бомби" на підвладній території. Заграючи з колишнім правителем Туреччини Енвер-пашою, Кремль шукав зближення і з його ворогом – Мустафою Кемалем. Той скинув султана й прийняв ім'я Ататюрк – "батько турків". Його революція була національно-визвольною – проти прогнилої монархії та військ Антанти. Але Сталін хотів перетворити її на соціалістичну, щоб поширити свою владу на всю Малу Азію та Близький Схід. Щоб задобрити Кемаля, йому віддали Західну Вірменію разом із горою Арарат. З легкої руки диктатора ця священна для вірмен вершина залишилася в них лише на гербі. Пам'ятник Ататюрку5 канал / Машина часу Кемаль залюбки приймав радянську допомогу, й немалу. Отримав 10 мільйонів рублів золотом, тисячі рушниць, сотні кулеметів і гармат. Нарком оборони Михайло Фрунзе під виглядом посла від Радянської України допомагав туркам розбудовувати сучасну армію. Його наступник Климент Ворошилов особисто доправляв нові партії зброї та обладнання. Турки віддячили більшовикам пам'ятником у Стамбулі, на площі Таксім. Тут за Ататюрком серед найближчих поплічників стоять бронзові Фрунзе та Ворошилов. І це все, чого Кремль добився від Туреччини. Віддавшись на волю Москви, Вірменія остаточно втратила більше половини своїх етнічних територій. Самі вірмени у 20-му столітті стали народом-емігрантом. Понад дві третини десятимільйонної нації залишилося поза межами своєї республіки. Питання Карабаху також нікуди не зникло. "Нагірний Карабах у складі Азербайджану. Кількість азербайджанського населення зростала. Десь до чверті населення становили азербайджанці. А кількість вірмен зменшувалася, й вірмени це сприймали як несправедливість. І питання про перехід Нагірного Карабаху з юрисдикції Азербайджану під юрисдикцію вірмен порушувалося час від часу", – зазначив директор Центру Близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. Також після десятиліть сталінської цензури в суспільстві виринула травма геноциду. У 1965-му в Єревані почали споруджувати меморіал її жертвам. "У Вірменії з 60-х років офіційно був визнаний культ геноциду вірмен. Це була офіційна політика вірменської Компартії. І вона, якщо не стимулювалася Москвою, то принаймні не засуджувалась. І навколо цієї події виросло не одне покоління людей, які сприймали будь-які утиски як екзистенційну загрозу", – уточнив Семиволос. Тому збройний опір більшовизму вірмени чинили чи не найдовше з усіх народів СРСР. Навіть за брежнєвського застою в московському метро лунали вибухи бомб вірменських терористів. Однак це вже були радше акти відчаю, аніж визвольна боротьба. Жага помсти вихлюпнулась на вулиці десятиліттям пізніше. Ідеологічний і силовий контроль центру почав слабнути, а давні травми й претензії нікуди не ділися. Нагірний Карабах5 канал / Машина часу "Це середина 80-х років. В країні почалася перебудова і всі ці проблеми, які ми обговорювали, актуалізувалися", – додав Семиволос. Геополітична бомба вперше здетонувала. І вірменський, і азербайджанський національні рухи почали формуватися не внаслідок прагнення до незалежності, а через Карабах. Спочатку тисячі, а потім сотні тисяч людей вийшли на Майдан Леніна в Баку, щоб зберегти територіальну цілісність країни. "Почалася ескалація. І ця ескалація підживлювалась обома сторонами. Вірменська, яка інтерпретувала своє право на Карабах як історичну спадщину. Для азербайджанців Нагірний Карабах стає ідеєю-фікс, бо раптом вони побачили, що хтось хоче забрати частину її території", – наголосив Семиволос. Почалися перші міжетнічні сутички, спочатку без зброї. Чутки про них поширювали перші біженці з Вірменії, які раптом з'явилися в Баку й сусідньому Сумгаїті. Але спусковий гачок різанини спустили не в Баку чи Єревані, а в Москві. 27 лютого 1988 року агенція ТАСС, Центральне телебачення та Всесоюзне радіо раптом повідомили про етнічний конфлікт між мешканцями двох сусідніх сіл, у якому було вбито двох азербайджанців. Таке повідомлення з акцентуванням на національності вбитих було абсолютно нетиповим для підцензурних радянських ЗМІ. Того ж вечора у азербайджанському Сумгаїті почався перший вірменський погром. За офіційними даними, під час зіткнень загинуло 32 особи – 26 вірмен та 6 азербайджанців. За неофіційними – рахунок жертв ішов на сотні. Місцева й союзна влада не втручалася в різанину довгих три дні. "По суті, починаються етнічні чистки з обох сторін. І колись змішане населення Баку, Єревана, інших міст поступово зникає. Азербайджанці тікають в Азербайджан, вірмени – у Вірменію. І це остання крапка цього ще імперського минулого", – пояснив Семиволос. На кордоні між республіками і в Карабаху розпочинаються бої. У Баку теж неспокійно – там натовпи протестувальників штурмують органи влади. Вимагають адекватних дій. Ті відповідають, але по-своєму. "Туди були направлені внутрішні війська. Особливо драматичні події, які відбулися після загострення конфлікту в Сумгаїті, Баку, ми знаємо. І введення десанту в Баку. І які були події, загиблі азербайджанці, які намагалися зупинити введення цих військ", – зазначив Семиволос. Кремль вичікує, доки в Баку не розпочався масштабний погром місцевих вірмен. Він був доволі дивним, аж занадто організованим. І тільки на 7-й день тотального хаосу й міжнаціональної різанини радянські війська штурмують місто. Якщо під час погрому було до сотні убитих та триста поранених, то число жертв радянського відновлення порядку удвічі більше. Результат – прямо протилежний декларованому. Замість стабілізації ситуації – різке загострення. СРСР розпадається, але нова Росія продовжує його розпалювати. "СРСР розвалюється, й це означає, що Росія втрачає ті важелі, які вона мала до цього моменту. І єдиний важіль, який залишається, – це війська, зброя, політичний вплив, контроль за ресурсами", – додав Семиволос. У 1992-му російські війська з колишньої радянської бази у Степанакерті допомогли вірменам штурмувати місто Ходжали. Результат – наймасштабніша масова різанина за всю війну. Загинуло щонайменше 485 цивільних азербайджанців. Після цієї трагедії участь Кремля стала менш декларативною. Наприклад, у Баку раптом з'являється авіація. Але коли літаки збивають, пілотами виявляються хлопці з чисто слов'янською зовнішністю. Коли ж Азербайджан зайняв половину Карабаху і був близький до перемоги, авіація і сотні танків з'явилась у вірмен. І війна розгорілась із подвоєною силою. Досі випливають все нові подробиці тієї дивної війни.  Нагірний Карабах5 канал / Машина часу Вірмени не тільки відстояли Нагірний Карабах, а ще й окупували 7 прилеглих районів із мусульманським населенням. Сумарно Азербайджан втратив 20% території. Задля врегулювання ситуації була створена Мінська група ОБСЄ у складі представників Росії, Франції та США. Вона існує вже третє десятиліття. ООН у чотирьох резолюціях 1993 року визнала Вірменію окупантом і закликала відвести війська. Єреван цього не зробив, натомість вступив до прокремлівського військового блоку ОДКБ. Але коли війна розгорілася знову, Москва не поспішає допомагати союзнику. Азербайджан налагодив набагато ефективнішу співпрацю з Ердоганом. А Росія, як видається, учергове приносить вірмен у жертву своїм геополітичним іграм із Туреччиною. Цього разу у Вірменії це чудово розуміють. Проти кого буде спрямована вірменська помста в разі чергової поразки – покаже час. "Війни ніхто не хотів. Війна була неминуча". Азербайджан ніколи не погодиться з окупацією 20% своєї території. Вірмени зазнали занадто багато втрат, щоб змиритись зі ще одною. Кремль ніколи не дасть війні закінчитись, бо це його останній засіб впливу на регіон. Але Карабах уже провістив загибель однієї імперії – червоної. Чи повториться цей сценарій із триколірною – питання часу. Джерело: 5.ua