На що Україна завжди була готова, аби повернути своїх, ми знаємо. Це цілий державний комплекс домовленостей.
Але що ми знаємо про звичайних офіцерів, яким заради високої мети доводилося їздити в Донецьк, спілкуватися з Захарченком, і навіть працювати у спільних патрулях.
Чи варто говорити з ворогом?
Перемир'я та Мінські домовленості у вересні 2014 р. внесли свої корективи у лінію фронту. Було визначено лінію розмежування та створено Спільний центр із контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування. Військовий аналітик Олександр Сурков розповів про перші результати цих домовленостей:
"Лінія розмежування, визначена Мінськими домовленостями, насправді не співпадала з реальним розташуванням наших військ і військами противника станом на 19 вересня 2014 р., коли ці рішення вступили в законну силу.
Від Станиці Луганської до Золотого, фактично не враховуючи Бахмутського плацдарму, лінія проходила по руслі Сіверського Дінця. Далі лінія точно пройшла по Дебальцевському виступу, який на той момент був загрозою для противника. Наступна ділянка – від Дебальцевого до Дзержинська (нині Торецьк – ред.) і до Донецька. Там лінія теж майже співпадала, не враховуючи точки поблизу Дзержинська, яка проходила у глибині позицій. Навколо Донецька, у районі аеропорту, від Авдіївки і до Докучаєвська, Донецьк був у кільці – і це противнику створювало проблеми. Пройшла лінія і по ДАП, фактично залишивши в глибині території противника наші позиції в терміналах. Південна ділянка від Докучаєвська до Волновахи – лінія пройшла майже так, як проходила 5 вересня, коли звідти вивели війська і масштабних бойових дій там не відбувалося".
Обличчя гостя студії "Таємниць війни" часто з'являлося на ворожих інформаційних ресурсах. Йому особисто погрожував Захарченко, тодішній очільник т. зв. "ДНР". Один із перших, із ким російські військові та їхні прибічники на Донбасі почали діалог, Михайло Щербіна.
– Історія зустрічі із Захарченком. Де і за яких обставин вона відбулася?
– У нас була практика виїзду в Донецьк і Луганськ для спільної роботи з ОБСЄ і з російською стороною спільного центру по виконанню Мінських домовленостей. Зокрема, перша домовленість – це припинення вогню.
12 січня 2015 р. ми виїхали в Донецьк, у ці дні тривали важкі бої за Донецький аеропорт. Нашою головною метою було припинити наступи противника, аби дати оборонцям аеропорту якусь передишку, вивезти поранених.
У мене була домовленість із нашим офіцером Сергієм Гуріним, який перебував у терміналі, що коли ми під'їдемо до терміналу – я йому зателефоную. Зв'язок, як не дивно, тоді був мобільний.
Але Захарченко дуже довго не погоджувався на цю поїздку. Я розумію, чому. Вони чекали, коли термінал стане їхнім. Та наші бійці продовжували оборону, час плинув, і десь ближче до вечора 14 січня під час особистої зустрічі Захарченка з Хугом (Александр Хуг на той час був першим заступником голови місії ОБСЄ в Україні – ред.) останній таки його переконав, аби Захарченко погодився на наш приїзд до терміналу.
Проїхати до самого терміналу нам не вдалося. Ми зупинилися на останній вулиці, вул. Стратонавтів. Там Захарченко зібрав великий пул журналістів. Він із пропагандистською метою казав, що до нас можуть приїхати навіть українські журналісти, "запрошую всіх". Але очевидно, що українські журналісти там не могли бути в принципі.
Він почав роздавати інтерв'ю, що термінал їхній. І вся ця артилерійська дуель ведеться, тільки щоб не пустити журналістів до терміналу. Я стояв позаду журналістів і слухав. Потім не витримав і сказав, що це брехня: "Ви ж чуєте, що там, крім артилерійської війни, триває і стрілецький бій". Це було чутно. До мене повернувся один журналіст із оператором, потім – всі. Вони почали слухати і записувати мене. Захарченко образився. П'ять хвилин походив, потім підскочив до мене і сталася ця перепалка.
– Ви, як офіцер української армії, як ви сприйняли Захарченка?
– Я його двічі зустрічав близько. На мою думку, це звичайний донецький гопнік. Я родом із Донецька, знаю, що це таке. Це люди, які виросли на вулиці. "Стєнка на стєнку". "Вулиця на вулицю". А потім він потрапив в "Оплот", таку бандитську організацію. Там займався завданнями, які йому ставили олігархи. А коли змінилася влада в окупованих т. зв. "республіках", коли змінили московських ставленників на місцевих, знайшли його на цю посаду.
– Після цієї перепалки вам запропонували поїхати в Донецьк, забрати полонених і тіла загиблих. Цю пропозицію висловив Захарченко. Ви – український офіцер, який чітко розумів і знав, хто такий ворог – вам не страшно було туди їхати?
– У такі хвилини про це не думаєш. Було конкретне завдання. Я мав можливість вивезти наших полонених, хоча б декількох. Вивезти тіла загиблих. Їх очікували їхні рідні. Тіла героїв, кіборгів. Не мав ніяких запитань.
– Тобто Захарченко настільки проникся вашою сміливістю в тому, що ви вийшли і заявили свою позицію, що погодився зустрітися з вами і віддати тіла загиблих і полонених?
– Я так розумію, йому підказали. Бо відео Грена Філіпса (британський журналіст для Russia Today и "Звєзда" – ред.), проросійського пропагандиста, зіграв не на його користь. І щоб якось нівелювати ситуацію і показати, що він начебто щирий офіцер і поважає супротивника, він влаштував цю поїздку. Показову.
Це підступні люди, їм не можна довіряти. Вони сказали мені, що буде урочиста церемонія прощання з нашими загиблими кіборгами біля ДАП. І запропонували взяти в ній участь. Але коли ми приїхали, я побачив наших полонених кіборгів – обірвані, побиті і саме вони мали виконувати головну роль в цій церемонії. Я відмовився брати участь у цьому шоу. Навіть таку церемонію вони перетворили на шоу. Шоу типу "переможців", шоу того, як вони знущалися з наших полонених.
Під час другої поїздки в Донецьку я перебував два дні. Спілкувався з помічником Захарченка – Стрєлковим, і був ще один росіянин, який не називав ні прізвище, ні ім'я, тільки позивний "Патріот". Я так розумію, що серйозний офіцер. Виважений. Працює або в ГРУ, або в ФСБ. Бо на відміну від іншого оточення Захарченка, які ходили обвішані зброєю, на ньому була чисто "горка" і жодних знаків розрізнення. Він поводився достойно. Це він відвів від мене Захарченка, коли між нами почалася перепалка.
– Якби під час вашого візиту пішло щось не так. Чи був план "Б"?
– У мене була думка взяти із собою гранату. Але я подумав, що все одно будуть обшукувати, і я не став цим займатися.
– Якби вам випала можливість знову поїхати в Донецьк і забрати полонених, ви б це зробили?
– Безумовно. Після нашої розмови із Захарченком він дам мені номер свого телефону. Я декілька разів телефонував йому. Коли нам давали інформацію, що хтось знущається над нашим полоненим. Я телефонував і вимагав припинити. Принаймні, той обіцяв.
– Коли ви дізналися, що Захарченко помер, що відчули?
– Я зустрічався і з Захарченком, і з Моторолою, і з Гіві. Коли вони потихеньку йдуть – це приємно. З Моторолою зустрічався під час боїв за ДАП, а з Гіві розмовляв по телефону.
Із Моторолою я розмовляв, коли потрібно було вивезти нашого важкопораненого, – це були останні дні боїв за ДАП, ми не могли його вивезти декілька днів, ситуація була складною. Я вийшов на Моторолу. Спочатку ми з ним посварилися, але потім він дав дозвіл, і ми вивезли пораненого.
– Як ви вважаєте, чому вони підтримували вас?
– Вважаю, що це була піар-акція. Таке собі виказування нібито "щирості" до того, кого переміг.
– На вашу думку, чи варто говорити з ворогом у таких ситуаціях?
– Я мав десь 45 хв розмов із Захарченком сам на сам. Говорили на різні теми. Я його запитував, чи розуміє він, що буде далі, яка доля його спіткає, як будь-якої маріонетки, можливо, спробуємо знайти спільну мову? І він не відмовив різко. Типу він герой і йому це не потрібно. В кінці розмови він сказав, що я – перший українець, який зі ним відверто поговорив, спитав, чого він хоче, які в нього цілі.
Зараз із ними говорити немає сенсу, адже всю владу там узяли росіяни.
Наш гість декілька разів був залучений до роботи в СЦКК. Що це таке, для чого він був створений?
Спільний центр із контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК) розпочав роботу 26 вересня 2014 р. в м. Соледар Донецької області. До його складу входили представники ЗСУ, Росії та спостерігачі від ОБСЄ.
Головна мета центру – спостереження за дотриманням Мінського протоколу. Основними завданнями є координація питань відведення озброєння, взаємодія з СММ ОБСЄ, координація припинення вогню для виконання ремонтно-відновлювальних робіт на об'єктах цивільної інфраструктури поблизу лінії розмежування, контроль за дотриманням тиші.
У жовтні 2014 р. штаб-квартира СЦКК була переміщена в Дебальцеве, 21 січня 2015 р. через погіршення ситуації в місті російська частина штабу повернулася в Соледар, українська – залишилася. 1 лютого 2015 у штаб СЦКК в Дебальцевому влучило декілька ракет, після чого український штаб теж повернувся до Соледара.
З квітня 2015 р. українська та російська сторони почали вести окремі журнали випадків порушення режимів припинення вогню.
19 грудня 2017 р. російські офіцери із складу СЦКК в односторонньому порядку покинули спільний центр і повернулися до Росії. Українська сторона заявила, що відкликання російських офіцерів із СЦКК свідчить про бажання росіян зруйнувати контроль за припиненням вогню.
Відколи росіяни покинули спільний центр, російські найманці з т. зв. "республік" усіляко намагаються легалізуватися в цьому центрі. Цьому сприяє Росія. Та їхні спроби закінчуються нічим. Ні Україна, ні ОБСЄ, ні міжнародні партнери не визнають маріонеток Кремля з пов'язками СЦКК.
З грудня 2017 р. українська сторона СЦКК продовжує діяльність, утім далеко не завжди російські найманці дотримуються домовленостей, укладених із СЦКК та ОБСЄ.
13 липня 2020 р. після загибелі лейтенанта Дмитра Красногрудя в районі Зайцевого представники СЦКК та ОБСЄ домовилися з російсько-окупаційними військами про евакуацію тіла. Група з 8 людей – розвідники, сапери, представники СЦКК – вирушили на евакуацію. Однак ворог, порушивши домовленості, відкрив по групі вогонь. Загинув медик Микола Ільїн, а поранений розвідник Ярослав Журавель, не дочекавшись допомоги, стік кров'ю.
– Коли ви дізналися, що їдете у СЦКК і там доведеться працювати разом із росіянами, як ви це сприйняли?
– Сприйняв як бойове завдання. Я ставився до росіян, як до ворогів. Нікому не подавав руки, розмовляв тільки на службові теми. Але я бачив, що деякі з них дуже переймаються тим, що роблять, розуміють, що відбувається. З ними в нас налагодилися нормальні відносини, деякі з них відверто виказували підтримку Україні. Інші російські офіцери намагалися не допускати їх до нас, обмежити спілкування.
– Тобто вони виявляли всередині своїх, які розуміли реальну ситуацію та підтримують українців...
– Там був офіцер, який пройшов дві Чечні. Він відверто виказував нам свою підтримку.
– Дуже багато критики було в 2014-15 рр. з боку громадськості, активістів щодо діяльності ОБСЄ, зокрема меми "вони нічого не бачать". Ви працювали з цими людьми. Яку б ви роль відвели ОБСЄ, наскільки правдиві були такі інформаційні сплески?
– Російська сторона спільного центру дуже неоднорідна. Там є люди, що приїхали просто заробляти гроші. У мене була інформація, зокрема від інших членів СЦКК, про тих, хто були завербовані російською стороною або були відвертими представниками спецслужб. Я це доводив до нашого керівництва.
Але були люди, які дійсно виконували завдання і допомагали нам. Насамперед Олександр Хуг – перший заступник голови місії. Він повністю підтримував нас. При цьому у промовах та виступах дотримувався європейської толерантності, протоколу роботи. Завдяки йому вдалося зробити багато: ми довели, що обстріли у Волновасі, Краматорську, Маріуполі були саме російськими. Це завдяки тому, що ми виїжджали, проводили дослідження, брали з собою фахівців-артилеристів.
Місія ОБСЄ там теж перебувала. Професійні офіцери, ми спілкувались однією мовою. Вони бачили, що обстріл був із російського боку. Олександр Хуг домагався, щоб наша спільна група російська, українська та ОБСЄ виїхала в Дебальцеве після перемовин у Мінську – був план приїхати туди і визначитися, чиє місто. Але російські генерали відмовилися туди їхати.
– Чому?
– Бо воно було наше! Зранку 14 лютого наш екіпаж проїхав, повернувся, задокументував поїздку. Показав, що Дебальцеве наше. Вважаю, це теж була підтримка нашої перемовної позиції в Мінську.
Ми зібрали основні "гарячі" точки по лінії розподілу з вересня 2014 р. станом на 2014-2015 рік. Олександр Сурков покаже їх.
Перша – Бахмутський плацдарм. Який загрожував противнику оточенням Стаханово-алчевської агломерації. Його всіма силами намагалися знищити, але це не вдалося.
Друга позиція – Дебальцевський виступ. Артилерія, що була виведена в район Дебальцевого, утримувала під вогневим контролем усю окуповану територію. А ще перерізала важливий транспортний вузол, що пов'язує Луганськ і Донецьк, і це не дозволило свого часу об'єднати у єдине політичне формування т. зв. "ДНР" та "ЛНР".
Наступною ключовою точкою був Донецький аеропорт.
Далі – населені пункти Мар'їнка та Красногорівка, добре відомі як місця постійних бойових дій. Ці рубежі з точки зору противника загрожували оточенню Донецька та стимулювали бажання узяти їх під контроль.
Найбільш цікава – південна ділянка. Справа в тому, що фактична лінія наших позицій від Докучаєвська до Гранітного не спадає з лінію Мінських угод, тож близко 300 кв. км повинні були лишатися під державним контролем. Але противник це проігнорував і не збирається їх звільняти.
Щодо ділянки від Гранітного до Широкиного – частину лінії розділяє русло річки Кальміус, що є природнім бар'єром.
У районі Маріуполя – тоді ще нейтральне Широкине та укріпрайон противника в селищі Саханка.
– Коли ви працювали з росіянами в СЦКК, яким було ставлення до українських офіцерів?
– Більшість російських офіцерів, які працювали у штабах що на нашому боці в Дебальцевому, що в Луганську-Донецьку – були відверто нашими ворогами, які мені казали в обличчя: "Що ти розповідаєш, я все знаю і виконую своє завдання!"
В Донецьку, наприклад, у мене була інформація, що російські офіцери СЦКК виїжджають зранку в штаб т. зв. "Першого армійського корпусу "ДНР", а ввечері повертаються. Тобто вони напряму керували військами. Яке може в них бути ставлення до України, до українських офіцерів? Офіцери, що знаходились у групах, які повинні були розміщуватися по всій лінії зіткнення, були з віддалених регіонів Росії. Я бачив там людей із Омська, Далекого Сходу, які не мали жодних зв'язків з Україною і спочатку взагалі не розуміли, що відбувається. Тобто болванчики, що приїхали отримувати подвійну зарплатню.
– Чому росіяни завершили роботу в СЦКК?
– Впевнений, вони зрозуміли, що цілі, яких вони намагалися досягти за допомогою цього центру, для них недосяжні. Головною метою було показати, що росіяни – це посередники.
– Чи можна говорити, що на рівні ставлення між собою в росіян була певна зверхність над колаборантами?
– Безумовно. Наприклад, були в нас перемовини, в яких брав участь "начальник штабу Першого АК". Було видно, що це офіцер. Може, генерал, може, полковник. Спокійний, розумний. Потім під'їхав Моторола. Я бачив, як вони самі з нього потішаються. Він приїхав на квадроциклі, обвішаний амуніцією, якийсь "пєтушок"... Все було зрозуміло.
– У 2014-15 рр., коли ви контролювали припинення вогню та дотримання "режиму тиші", чи зустрічали ви якийсь спротив, зокрема з боку української армії? Були закиди "чому ми не наступаємо"?
– Такі питання мені ставили постійно, особливо коли точилися бої навколо ДАП. Я об'їхав майже всі передові блокпости. Спілкувався з солдатами, сержантами. Вони постійно питали, чому стоїмо, не наступаємо...
– У вас були відповіді на ці запитання?
– Як у посадової особи. Є команда, ми її виконуємо. Буде команда наступати – будемо наступати. Зараз команда припинити вогонь – будемо припиняти.
Скажу більше. Я коли об'їжджав передову, спілкувався не тільки з представниками ЗСУ, але і Нацгвардії, "Правого сектора", батальйону Кульчицького. Ми налаштували добрі відносини. Коли нам дійсно необхідно було припинити вогонь, я дзвонив тому ж комбату Чорному – і вони виконували. Порозуміння було.
– З огляду на ваш великий досвід служби на фронті і спільної роботи з нашим ворогом, коли нам вдасться завершити цю війну?
– Я впевнений – вдасться. Тільки-но Росія втратить свої позиції. Я впевнений, що це останні конвульсії імперії. Білорусь, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан – скрізь навколо Росії виникають нові спалахи. Як тільки Росія-імперія почне схлопуватися, ми повернемо свої території.
– Але ж нема гарантії, що не з'явиться Путін-два...
– Яка різниця, якщо не буде тієї могутності за рахунок продажу нафти, газу? Санкції – вони діють...
– І наша армія за ці роки вже змінилася.
– Безумовно!
Поки для всіх нас питань набагато більше, ніж відповідей. Російсько-українська війна триває.
Досьє: Михайло Юрійович Щербіна, 55 років. Родом із Донецька. Освіта вища військова. Служив на командних посадах – від командира роти до командира окремого полку. Під час участі в російсько-українській війні був начальником відділу впровадження служби в резерві Головного управління персоналу ГШ ЗСУ. Брав участь у бойових діях, зокрема в боях за ДАП та Дебальцеве.
Серед нагород – кавалер ордену Данила Галицького.
Восени 2019 року звільнився з військової служби, але продовжує опікуватися резервістами через засновану ним Раду резервістів України. Полковник резерву. Людина, яка створила сучасний український оперативний резерв першої черги.
Читайте також: В СРСР людей перетворювали на "гарматне м'ясо" заради утримання висот – експерт пояснив причини
Джерело: 5.ua
