Передісторія
На початку червня відділи УПА вигнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в кількох районах Волині – Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Шацьку. Місцеве населення надавало їм усебічну допомогу.
Українці нападали на залізниці, порушували план руху поїздів, якими окупанти перевозили військову техніку і живу силу для підкріплення на фронті.
Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі й Малинськ по шляху Рівне – Сарни. У передніх вагонах 150 гестапівців карного загону поверталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки й амуніція. Заспані гестапівці не встигли відчинити двері вагонів, щоб довідатися причину зупинки, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир "Ярема" із другом "Дорошем" стріляли по карателях. Гестапівці хотіли тікати через вікна, але постріли не давали їм вирватися з пастки. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс.
У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях із гітлерівцями контролювали Полісся і Волинь, обмежуючи володіння окупантів лише територіями головних шосейних шляхів та залізничних ліній.
На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на "гостей", які грабували с. Гнідаву в Луцькому р-ні. У бою повстанці знищили грабіжників, а майно повернули населенню.
У ніч із 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. У жорстокій битві українці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней із сідлами, 7 мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік убитими.
Новий Загорів: 44 захисники – проти кількох сотень окупантів
У вересні 1943 р. чота (військове формування УПА із 10-36 осіб) особливого призначення під командуванням "Берези" (уродженець с. Береззя, нині – Сьомаків Луцького району – Антон Марценюк, у підпіллі – Андрій, Федір), підпорядкована командирові загону ім. І. Богуна, напередодні повернулась у "Січ" (с. Вовчак) із рейду на Закерзоння.
Тут же отримала від командира загону, коменданта "Січі" "Сосенка" (Порфирій Антонюк) нове завдання. Виконуючи наказ, повстанці прибули в Новий Загорів у п'ятницю 10 вересня 1943 р. наприкінці дня. На постій вояки розташувалися в дерев'яному приміщенні школи біля монастиря.
Та вже вдосвіта 11 вересня (близько 5 год. ранку) повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажівки, в яких німці зазвичай перевозили живу військову силу. Чота по тривозі зайняла вогневі позиції, облаштовані довкола монастиря у травні того ж року під час спільного вишколу УПА та сільської самооборони. За кільканадцять хвилин розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни. Втім усі вони були навченими і вже випробуваними у боях, добре володіли зброєю.
Проти чоти з 44 повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів – приблизно 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, одразу втративши майже 40 бійців.
За багатьма свідченнями, на початку бою ворог, сподіваючись заскочити повстанців зненацька, не очікував на злагоджений опір, і зазнав чи не найбільш масових втрат. Як переказували мешканці Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих окупанти відправляли автівками в місця дислокації їхніх підрозділів. Навзамін вантажівки привозили підмогу.
Німці намагалися підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм, та марно – окрім нових втрат, окупанти не отримали нічого.
Зі спогадів учасників того бою: "Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними "власівці" та "фольксдойчі".
Росли втрати і в повстанських рядах. Першим загинув уродженець с. Скобелка Горохівського району Іван Книш, чотовий кухар. Удосвіта він пішов до знайомої вже сільської хати по молоко і потрапив під обстріл. Від кулі снайпера поліг і уродженець с. Квасів Горохівського району, кулеметник Іван Майко ("Славко").
Повстанці чули крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, до нацистів прибули ще машини з солдатами. "Береза" обміркував ситуацію й наказав відступити з шанців до монастиря.
Тоді німці запросили підкріплення. Повстанці ж, розуміючи трагічну складність свого становища, вирішили закріпитися в монастирі і тримати оборону.
Вранці до Нового Загорова підійшли додаткові сили жандармерії. Підмога німцям прибула з Володимира-Волинського, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, тож відступати було не просто.
До полудня 11 вересня окупанти обстрілювали монастир з артилерії та мінометів, а надвечір – знов пішли на штурм. Повстанці втратили пораненими ще трьох, зокрема і свого командира "Березу". Але позицій не здали.
Командування чотою прийняв "Гива" (імовірно, уродженець с. Підбереззя Горохівського р-ну Михайло Іщук, хоча достеменно ім'я та прізвище "Гиви" не встановлене).
Із приходом танкеток із Володимира-Волинського українські вояки витримали бомбардування, яке дезорганізували сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар із повітря на окопи, зайняті окупантами. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Опівдні 11 вересня повстанці ще трималися в окопах. Завдяки рельєфу місцевості укріплення були зручними для оборони і, попри значно меншу чисельність повстанців, надавали їм перевагу над ворогом.
Проти українців виступало вже понад 700 бійців із мінометами та артилерією. Обстріл монастиря тривав цілий день. Три німецькі літаки почали бомбардування. Під вечір на поміч окупантам прибуло ще 10 танкеток зі Здолбунова, які били по монастирю прямим наведенням. Повстанці витримали авіаудари, сховавшись у підвалах храму, і відбили нічний штурм.
Німецькі сили штурмували монастир. Тим часом кулеметник "Коцюба", який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників.
Після того, як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не підходила. Бій тривав. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
Із 44 повстанців живими залишилися 18.
Пізнього вечора 11 вересня двоє легкопоранених повстанців — Петро Коцюба ("Грізний") та Федір Бабій ("Макаренко"), які добре знали німецьку мову, за наказом чотового пробралися крізь вороже кільце. Мали, очевидно, завдання організувати удар по ворогові ззовні, яке з незалежної від них причини здійснити не змогли.
У ніч на 12 вересня повстанці вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, вони розділилися на дві групи по шість чоловік і, вдаривши по німцях одразу в двох напрямах, з вигуками "Слава Україні!" вирвалися зі смертельного кільця.
Удосвіта 12 вересня (орієнтовно між 4 і 5 годинами) повстанці, які не були поранені, кинули на позиції ворога гранати і цьому безладді пішли на прорив. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, прикривали побратимів і продовжували утримувати монастир. З ними залишився рідний брат повстанця Михайла Ліщука Григорій, котрий іти на прорив відмовився і поліг смертю героя, та двоє інших, які, коли закінчилися набої, сховалися в одному з монастирських льохів.
Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, вже після того, як затих бій.
Німецькі карателі вступили у монастирські мури близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла. Серед загиблих воїнів УПА, що їх знесли під північну стіну храму, німці побачили одного з простріленими грудьми і в німецькій формі. Він ще дихав. Його окупанти стратили – повісили біля храму. З усіх захисників, котрі були у складі чоти, німецьку форму носив лише один – уродженець с. Скобелка Степан Хринюк ("Терен").
Новозагорівські селяни увечері 12 вересня після відходу німців знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених. А в ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, поховали загиблих поряд із храмом.
Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, 12 вирвалися, а двох врятували місцеві мешканці. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 чоловік убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами, німецькі втрати оцінюються в 540 чоловік убитими та понад 700 поранених.
Монастир був зруйнований, але частково уцілів до наших днів.
Епілог
Про боротьбу чоти "Берези" Петро Боярчук написав повість "Бій під стінами храму".
А в кліпі гурту "Тартак" про бій у Загорові "Не кажучи нікому" пораненого повстанця зіграв львівський фотокореспондент Віктор Гурняк. У 2014-му, будучи бійцем загону "Айдар", Віктор загинув на сході України. Як і колись, гинуть наші воїни, захищаючи незалежність України.
У 1989 р. мешканці Горохова під орудою колишнього учасника повстанського руху Мелетія Семенюка всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев'яний хрест – перший на могилі за всі повоєнні роки пам'ятник.
Перший демократичний мітинг на вшанування пам'яті героїв, який зібрав від 10 до 15 тисяч людей з усіх кінців України, відбувся 9 вересня 1990 р. І знову – всупереч намаганням влади не допустити зібрання чи зробити усе, аби воно було якомога меншим.
Тоді ж на честь героїв уперше за повоєнні роки прогриміла над Новим Загоровим сальва із "козацької" гармати, яку здійснили козаки із Запоріжжя. Першу за повоєнний час панахиду на повстанській могилі здійснив тодішній єпископ Ужгородський і Виноградівський Володимир (Василь) Романюк – майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП. Тут побував В'ячеслав Чорновіл. Вшанував пам'ять повстанців у Новому Загорові й онук провідника українських націоналістів – Степан Бандера, повний тезка свого славетного діда.
У 2003 р. на упівській могилі біля Різдво-Богородицького храму замість дерев'яного хреста було встановлено і освячено монументальний пам'ятник. Створили його волинські скульптори Ірина та Іван Дацюки. З 1990 р. найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні мітинги на вшанування пам'яті героїв УПА.
Читайте також: Спіймати "Борсука": як останній командир УПА кілька разів виривався із рук КДБ
Джерело: 5.ua
