"Повстанський вірус"
Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. за амністією звільнили понад 1,2 млн осіб (54% від усіх в'язнів), переважно неповнолітніх, жінок та... кримінальних елементів. Політичні ж очікували перегляду справ, та для них нічого не змінилося. Тоді колишні вояки УПА, члени ОУН та інші політв'язні (зокрема, члени рухів опору з країн Балтії) організували низку повстань особливих таборів Горлагу та Воркути у 1953 р. та Степлагу в 1954-му.
Ця категорія в'язнів, засуджених за "антирадянську діяльність", які захищали свою землю від більшовизму, отримали переважно термін 25 років таборів. У середовищі НКВС це навіть мало власну назву – "бандерівський стандарт".
"Бандерівський стандарт" і став початком кінця тоталітарного маховика.
До весни 1953 р. в Норильську було 35 табірних відділень і 14 табірних пунктів виправно-трудового табору (ВТТ), і 6 табірних відділень Горлагу. 30-40 тис. в'язнів, із яких 19 545 політичних у Горлазі. За спогадами бранців, українці серед останніх переважали – 60-80% усього контингенту.
У 1948-49 рр. українські політв'язні 3-ї каторжної зони сформували підпільний осередок ОУН – Координаційний центр (КЦ) на чолі з колишніми учасниками УПА Степаном Семенюком (Драницьким) і Данилом Шумуком.
КЦ організував поодинокі акти непокори, почавши боротьбу з кримінальними в'язнями за контроль над 3-ю зоною. Її члени допомагали тим, хто потрапив до БУРу (рос. "барак усиленного режима"), підпільно виготовляли фінки, сокири, ножі, піки тощо. Освічені підпільники писали статті "захалявну літературу", яка конспіративно поширювалася серед в'язнів.
Вважається, що "вірусу повстання" у Норильську додали у 1952-му етаповані з Караганди 1200 в'язнів, засуджених переважно за повстанську діяльність у Західній Україні та країнах Балтії. Після придушення непокори в карагандинських таборах їх відправили для "втихомирення" у Заполяр'я.
Міграції штрафників у системі ГУЛАГу мали на меті зняти напругу в тому чи іншому таборі. Та на поч. 1950-х рр. система вже підгнивала, і цей метод "лікування" масових виступів дав протилежний ефект – поширення й активніше виношування "шкідливих ідей".
"Карагандинці" підсилили підпілля Горлагу. Напередодні Норильського повстання українські націоналісти перетворилися у силу, яка задавала тон бунтарським настроям у таборі. "Карагандинців" чекісти звинувачували у вбивстві 4 інформаторів табірної адміністрації весною 1953 р., яких закололи кирками.
Щоб позбутися кримінальних авторитетів, на яких спиралася табірна адміністрація, українці змовилися з литовцями – і відбулася низка спільних вбивств рецидивістів. У кінці 1952 р. – у першій половині 1953 р. у Норильському таборі відбувалося, як казав український політв'язень Іван Губка, "санітарна зачистка" перед страйком.
Крім відсутності амністії і зловживань з боку табірної адміністрації, загострювали ситуацію понаднормова праця (до 12 год), погана їжа, жахлива медицина, моральне приниження з боку адміністрації, "натравлювання" одних в'язнів на інших, безпідставне покарання штрафними ізоляторами, насаджування агентів тощо.
Проти в'язнів застосовували зброю – після смерті Сталіна це стало іскрою, яка запалила ГУЛАГ повстаннями. І українські націоналісти, маючи досвід збройної боротьби проти радянської влади, надати їй досі небачених форм.
"Або смерть, або життя!"
25 травня 1953 р. конвоїри Норильського табору застрелили в'язня 4-го відділення Омеляна Софроника. Наступного ранку 4-те і 5-те відділення табору, які переважно складалися з українців (7 тис. чоловік), не вийшли на роботу й ігнорували накази табірної адміністрації. Вони вимагали, аби вбивство розслідувала комісія з Москви.
Цього ж дня охоронці обстріляли в'язнів 5-ї зони, які перекидали записки через стіну в жіночий табір: поранили сімох, один згодом помер.
Ось що розповів Євген Проць, що відбував покарання у Норильському таборі за допомогу УПА: "Табір мужчин і табір жінок розділений дротом. Дротом високим, колючим... і що 500 метрів стояли сопки, на них конвой з автоматом, щоби не переходити ні туда, ні сюда. Невільно було. Але йшли дівчата, а тут хлопці. Хлопець котрийсь пізнав свою дівчину, підійшов і сказав кілька слів до неї, а конвой вистрілив і вбив того нашого хлопця. То тоді від того і почалася ціла революція".
28 травня 3000 жінок із 6-го відділення не вийшли на роботу, відмовившись разом із в'язнями-чоловіками із 4-ї та 5-ї зон від їжі – до приїзду московської комісії. Голодування тривало 7-10 днів, жінки лежали на нарах у бараках, відмовляючись працювати. У табірних зонах у пам'ять про загиблих були вивішені гасла українською: "Або смерть, або життя!".
28 травня прибули заступник начальника Красноярського УМВС полковник Звєрєв і начальник тюремного відділу УМВС полковник Полєнов. Та страйкарі ні з ким, окрім Москви, зокрема прокурора, розмовляти не збиралися. Тоді делегація рушила у 4-е та 5-е табірні відділення, де переважно були засуджені члени ОУН та УПА. Під час переговорів в'язні із 4-ї зони погодилися залишити центр протесту – будмайданчик та цегляний завод – і повернутися в бараки. Та наступного ранку на роботу так і не вийшли.
Українські націоналісти із 4-ї та 5-ї табірних зон планували закликати до повстання інші табори і населення Норильська, сподіваючись, що місцеві, переважно колишні каторжани, підтримають їх. Готуючись до виступу, вони розробляли плани знищення офіцерів табірної охорони та їхніх агентів серед каторжан, збирали каміння та інші речі.
Під впливом ОУНівців спротив поширювався.
1 червня до повсталих доєдналися 1400 чол. із 1-ї зони, які покинули роботу і відмовилися повертатись у бараки. Вони теж вимагали приїзду комісії з Москви для перегляду судових справ та звільнення арештантів із БУРів. Виготовляли антирадянські листівки, що закінчувалися так: "Невільники! Сини народу! Вперед під знаменом великих днів свободи".
Табірна адміністрація остерігалася, що під впливом українців до страйку приєднаються також 2-й та 3-й табірні відділення.
4 червня 1953 р. збунтувалися політв'язні 3-ї зони, які утримувалися у БУРі. Їм допомагали каторжани – колишні ОУНівці, які зламали дерев'яну огорожу між штрафним і житловими бараками і звільнили 24 в'язнів, вигнавши за зону наглядачів. Начальника табору генерала Семенова взяли у полон. У відповідь охорона відкрила вогонь: 6 в'язнів загинуло, 12 поранено. Усі вбиті – колишні повстанці із Західної України.
Це штовхнуло до повстання всю зону. Над бараками замайорів чорний прапор – жалю та непокори. 5 червня 1953 р. у п'яти табірних відділеннях уже страйкувало 16 тис. 378 в'язнів.
Норильська "республіка в'язнів" – в очікуванні неминучої помсти
Кожна з п'яти зон протестувала по-своєму, мала свого керівника і багатонаціональний комітет політв'язнів для переговорів із владою. Але – це був один великий спротив, керований українськими політв'язнями.
Норильське повстання у 4- 5 та 6-й зонах почалося в кінці травня та відновилося після двотижневої перерви з 22-24 червня. Страйк у 3-му відділенні тривав безперервно 2 місяці – з 4 червня до 4 серпня 1953 р. В 1-й зоні на Медвежці – з 1 по 13 червня і більше не відновився. Менше тижня відбувався страйк у 2-й зоні – на Каєркані.
Протести дещо об'єднали ворогуючих між собою в'язнів – українських та прибалтійських націоналістів із власівцями, колишніх радянських військовиків та "блатних". Їх однаково обурювали тваринна поведінка табірної адміністрації, примусова праця і репресії як такі.
ОУНівці, будучи у тіні, намагалися створеними комітетами, як ширмою, маскувати дії страйкарів під "соціалістичну законність" і "лояльність" до радянської системи – конспірація. Вони не порушували режиму, працювали, не брали участі у демонстраціях та мітингах, не допускали відкритих антирадянських заяв.
Та в агітації серед в'язнів у ходу були антирадянські аргументи, популярні серед значної частини каторжників.
У подвійній грі вони залучили до протесту в'язнів із прорадянськими сентиментами, могли говорити з владою на зрозумілій їм мові та з найбільшою вигодою для себе.
30 травня начальник Тюремного управління МВС СРСР М. Кузнєцов повідомляв: "В 5-му табірному відділенні в зоні – 2396 чол. в'язнів, на будмайданчику – 400 чол. і на цегляному заводі – 100 чол. В'язні з будмайданчику та цегляного заводу повертатись у житлову зону відмовляються. Активно ведуть роботу за продовження спротиву 20 чол., переважно бандерівці (…) Є дані про намір здійснити теракт проти керівництва табору (…) В 6-му табірному відділенні – 3015 ув'язнених жінок, в основному української національності. Їжу не приймають, на роботу не виходять, активну роботу за продовження спротиву ведуть ув'язнені Мазепа, Зеленська та інші в кількості 5 осіб. У минулому активні учасники УПА".
Основними заворушниками у 5-й зоні стали ОУНівці Євген Горошко, Іван Столяр, Василь Николишин, Богдан Криса та Степан Ковальчук. Вони після розстрілу в'язнів створили страйковий комітет, який контролював 5-ту зону, встановив цілодобове чергування по периметру табору, ізолював у БУРі табірних інформаторів на основі списків, знайдених у кабінеті оперуповноваженого МДБ.
У 4-му відділенні непокору організували колишні українські підпільники на чолі з Євгеном Грицяком, засудженим у 1949 р. за участь в юнацтві ОУН. Той добився, щоби в'язні покинули роботу і почали голодування. Серед організаторів були й інші українці.
Відповідальним за страйк у 3-тій зоні були ОУНівці на чолі з С. Семенюком та Д. Шумуком – вони вивісили чорні прапори та антирадянські гасла, закликали каторжан бастувати роботу. Комітет із 15-ти чол. на чолі з росіянином Миколою Воробйовим проводив мітинги та зібрання, закликаючи ігнорувати вказівки табірної адміністрації. Більшість ОУНівців була в тіні, та без їхньої неформальної згоди комітет не міг ухвалювати рішень. Завдяки закулісному впливу українців протести у 3-му відділенні стали найбільш тривалими та організованими.
Комітет справив панахиду за розстріляними. Збирав заяви про свавілля та зловживання в таборі і підписав спільне звернення про страйк до комісії з Москви. Український художник Петро Миколайчук створив на камені друкарські кліше, за допомогою яких комітет надрукував кілька тисяч листівок, які перекинули до міста Норильська на літаючих зміях.
27 червня 1953 р. вийшла перша листівка каторжан до жителів Норильська:
У місті створили комсомольські спецбригади для збору цих листівок.
Більшість мешканців Норильська – колишні в'язні – боялися реагувати на заклик каторжників. Але ті вірили, що їхня пропаганда знаходить відгук серед місцевих мешканців. Українці Роман Шумський та Платон Данилович налагодили зв'язок із іншими таборами Горлагу.
У 3-ій зоні кожна національна група створила аматорські драмгуртки та хори, проводились імпровізовані концерти. Добровольчі загони цілодобово чергували в таборі. Для самозахисту в'язні виробляли ножі та ломики, біля кожного бараку лежали груди цегли.
З огляду на масштаб протестів у 3-й табірній зоні, совєти вважала, що їхні дії "вони набули форми відкритого заколоту, спрямованого на організацію повстання в інших табірних пунктах".
Дисципліна серед в'язнів була суворою, не допускалося особистої помсти, аби табірна адміністрація не могла надати комісії з Москви факти злочинної поведінки ув'язнених. Будь-який безлад міг спровокувати совєти на застосування сили. Тому в особлазі був зразковий порядок, дотримання розпорядку дня, жодної спроби втечі.
У страйкуючих зонах були обрані відповідальні за інформацію, агітацію та пропаганду, за роботу кухні, бані, пральної, ремонт бараків, прибирання території та інші господарські справи, за роботу медчастини, культурно-просвітницьку роботу (з великим успіхом 6 разів пройшла п'єса "Назар Стодоля" Тараса Шевченка у 4-му відділенні).
Дисципліні в цих добровільних формуваннях позаздрила навіть комісія МВС, яка прибула в табір. Патрулі та спостерігачі зброї не мали – та завжди під рукою була цегла, якою обкладені краї доріжок. Табірники боялися, і не без підстав, що страйк може бути придушений за допомогою перекидання в зону кримінальників із ножами і палицями.
В'язні прагнули подолати страх і пригніченість від "свободи" в оточеній кулеметами зоні та тривожне очікування неминучої розплати.
Переговори з урядовою комісією
В'язні склали список вимог до комісії, зокрема:
Перегляд судових справ.
8-годинний робочий день.
Свободу переписки з родичами.
Запровадження режиму загальних таборів.
Нарахування зарплати.
Припинення сваволі з боку табірної адміністрації та охорони.
Покарання співробітників останньої за розстріл в'язнів.
Заборона закривати бараки на ніч.
Скасування номерів на одязі.
Зняття з вікон бараків решітки.
Покращення побутових умов та медзабезпечення.
Відправлення на "материк" інвалідів, хворих, жінок та людей літнього віку.
Вивезення на Батьківщину іноземців.
Гарантії особистої безпеки делегатам в'язнів під час переговорів з комісіями МВС.
Між зонами не було спільної домовленості про єдині вимоги.
Наприклад, у 4-му табірному відділенні вимагали змінити керівництво Горлагу, припинити розстріли та інше свавілля, припинити побиття і тортури під час слідства та практику закритих судових процесів, скасувати 25-річні терміни ув'язнення, звільнити всіх, хто до 1939 р. не мав громадянства СРСР, засуджених за наміри, підозру, а не за дії і т. п.
Більшість вимог були політичними. Часом справа доходила до ультимативних вимог про звільнення з-під арешту всіх в'язнів та переведення їх на вільне поселення.
Про принциповість страйкарів згадував керівник повстання у 4-ій зоні Є. Грицяк: "Вперше перед московською комісією поставили ультимативні вимоги. Ми не просили Москву змилуватися над нами, а вимагали – і не тільки стосовно себе. Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти системи усіма доступними методами".
За визначенням російського дослідника В. Козлова, тактика відмови тисяч в'язнів від роботи була успішною – адже била в саме серце ГУЛАГу як важливого елементу "соціалістичної економіки". Це змусило радянську владу піти на діалог із "табірним населенням".
Вичерпавши методи впливу на в'язнів, тюремна адміністрація терміново запросила у табір комісію з центру. Її приїзд був санкціонований Лаврентієм Берією, тодішнім заступником голови Ради Міністрів та міністром внутрішніх справ СРСР. Він надав комісії широкі повноваження.
Повстання у Гірському таборі вперше вивело локальні конфлікти на рівень взаємовідносин із вищою владою. Це відбувалося на фоні боротьби за владу в Кремлі між Берією та Хрущовим.
Після переговорів 6-7 червня 1953 р., де українців представляв Є. Грицяк, комісія МВС СРСР запропонувала "привілеї":
9-годинний робочий день.
Скасування номерів на уніформі.
Дозвіл на побачення з родичами та отримання з дому листів та грошей.
Зняття решіток із вікон житлових бараків.
Дозвіл ув'язненим покидати барак до відбою.
З посади зняли начальника Управління Горлагу генерала Семенова та заарештували кількох офіцерів, звинувачених у вбивствах в'язнів.
Поступки ці були визначені ще в Москві, де, очевидно, почали визначати майбутні зміни в радянській карально-репресивній політиці. Частина в'язнів погодилася, вийшовши наступного дня на роботу.
Та інша частина відкинула пропозиції Москви, вимагаючи повного звільнення засуджених, і продовжила страйк. Найстійкіша 3-тя зона відмовилась розмовляти з комісією, бо її члени на вимогу каторжан не показали своїх документів. Напруга зросла, коли табірна адміністрація спробувала перекрити продовольство і воду й почала арешти активістів. Окремі відділення відновили страйк. Це спонукало совєти до застосування грубої сили.
До речі, ще 28 травня, через 2 дні після початку страйків, керівник комісії та начальник Тюремного управління МВС СРСР М. Кузнєцов запропонував заступнику міністра внутрішніх справ СРСР І. Сєрову застосувати "фізичну силу" проти страйкарів, мовляв, інші заходи з боку керівництва Норильського табору безрезультатні.
Комісія МВС СРСР вирішила ліквідувати повстання.
Придушення повстання
Спочатку вирішили зламати опір 1-ї зони, скоротивши виробничу територію, – і страйкарі опинилися на клаптику землі площею 300 на 700 м, оточені військами. Московська комісія запропонувала тим, хто не хоче далі страйкувати, вийти із цього клаптя. Частина в'язнів із організаторами таки припинила свій страйк.
Тоді радянські війська арештували 250 організаторів, активних учасників та підбурювачів виступу і кинули їх в окремий табірний пункт із посиленою охороною. А 1300 в'язнів лишили у відновленій житловій зоні. Так радянське керівництво зламало опір 1–го табірного відділення.
Далі був один із епіцентрів – 5-те відділення. Для ізоляції активних українських націоналістів за 8 км від Норильська обладнали табірний пункт, куди мали вислати організаторів, активних учасників та підбурювачів. Підготували й етап на 1000 колишніх членів ОУН та УПА, яких планували вивести з Норильська у Береговий табір (Магадан, понад 3000 км).
28 червня 1953 р. московська комісія почала виконання плану. В'язням оголосили: табірне відділення ліквідується, всіх ув'язнених етапують в інші табірні зони. З 5-го відділення вийшло майже 1500 ув'язнених. Решта 1400, переважно націоналісти з Західної України та країн Балтії, покинути бараки відмовилися і продовжили опір. Вони перешкоджали іншим в'язням вийти із табірного відділення.
Тому совєти 30 червня спробували встановити заборонну зону – до бараків підвели 20 беззбройних солдат із начальником табірного відділення. Страйкарі із сокирами, ножами, залізними прутами, камінням та кілками рушили зі свистом на солдат. Тоді у зону ввели 40 озброєних солдат, яких звідусіль почали тіснити пів тисячі страйкарів, кидаючись камінням і вибиваючи зброю. Коли натовп був на відстані 2-3 м, війська відкрили вогонь, змусивши в'язнів лягти на землю і виконувати вказівки адміністрації.
Тоді було вбито 11 осіб, 12 померли згодом від ран і ще 24 отримали різні поранення. Серед убитих – українці, росіяни, білоруси, литовці, латиші та естонці. Сім охоронців отримали синці.
У страйкарів вилучили 26 сокир, 30 ножів, 23 піки, 5 молотків, 6 свинцевих підвісів, 262 залізних прутів і обрізки труб, 359 колів і безліч битої цегли. В'язнів розбили на групи по 100 чол. і вивели в тундру, де арештували організаторів, керівників, активних учасників та підбурювачів, ізолювали їх, а решту каторжан кинули в новостворене 7-ме табірне відділення.
Але вдруге почали масову непокору в'язні 4-го і 6-го табірних відділень, які відмовилися працювати. 1500 в'язнів із 4-ї зони кинули роботу, вивісивши на підйомних кранах і дахах бараків чорні прапори й антирадянські гасла.
Подібне було і в 6-й жіночій зоні. Жінки утворили свій страйковий комітет, куди увійшли переважно українки: Анна Мазепа, Стефанія Коваль, Юля Софронович (білоруска), Марія Нич, Ангеліна Петращук, Олеся Зелінська, Лідія Дауге (латишка), Анастасія Яськів, Аста Тофрі (естонка). Комітет слідкував за порядком та готував вимоги до урядової комісії, які координував із 4-ю та 5-ю зонами.
Втративши терпіння, адміністрація за накатаним сценарієм почала ліквідацію виступу в 4-му відділенні.
4 липня начальник Тюремного управління М. Кузнєцов закликав страйкарів припинити спротив та пригрозив покаранням. В'язням, які не хотіли страйкувати, запропонували вийти. Тюремна адміністрація поставила ультиматум: вихід за зону або розстріл. Щоб уникнути крові, керівник повстання 4-ї зони Євген Грицяк вирішив вивести людей.
В 6-му жіночому відділенні страйк тривав з 28 травня до 7 червня та з 26 червня по 7 липня 1953 р.
На пропозиції полковника Кузнєцова, який прибув 5 липня із представником прокуратури СРСР Вавіловим, припинити страйк жінки відмовили, вивісили чорний прапор із червоною стрічкою і написом "Свобода або смерть!".
7 липня адміністрація закликала в'язнів добровільно вийти з табірної зони – та жінки зібралися в центрі навколо трьох бараків, і, взявшись за руки, стали суцільним колом у 4 ряди. Цілих 5 годин вони кричали та свистіли, демонструючи непокору.
Ув'язнені за зону не виходили. Комісія МВС СРСР вирішила із трьох пожежних машин пустити через загородження потік води під тиском у три атмосфери. Спочатку жінки не зважали і стояли, та коли напір збільшився, живий ланцюг почав слабнути. До бараків підвели 100 охоронців та солдат без зброї, які виштовхали жінок із житлової зони. За межами табору, у тундрі, було заарештовано понад 1000 активних учасниць виступу.
Про придушення опору в 6-й жіночій зоні згадувала активна учасниця подій Г. Заячківська: "З цинічним реготом і злобою стали нас бити і поливати водою з піском і дрібними каміннями з пожежних машин, зуміли розірвати наші руки і, осліплюючи прожекторами, під рев сирен і пожежних машин виганяти групами в тундру. Били по чому попало. Багатьом проломлювали голови, ноги, поламали руки, ребра. Мокрих, вимучених гнали по корчах і болотах тундри, ми падали під ударами озвірілих погоничів (…)".
12-18 січня 1954 р. суд Норильського ВТТ засудив 9 найактивніших учасниць виступу – серед них шістьох українок – за непокору до різних термінів ув'язнення.
Остаточно повстання було придушене 4 серпня 1953 р., коли у 3-ю зону в'їхало 7 автівок із озброєними солдатами. На штурм табору мобілізували цивільних – комуністів і комсомольців Норильська, керівників підприємств і цехів. Під час придушення у 3-му відділенні, що тривало 4 години, загинуло 57 та поранено 98 осіб.
Під час ліквідації Норильського повстання, за офіційними даними, загинуло 125 та було поранено 228 людей. За неофіційними – вбито 150-180 осіб та поранено понад 600.
Зі всіх підкорених табірних зон виділили 2920 активістів: 45 осіб арештували як організаторів, 365 активістів ув'язнили, 1500 перевели у табори Магадану, Кенгіру (Джезказган), Мордовії, у тюрми Іркутська, Володимира, Кургану. 1010 осіб ізолювали у нових таборах.
27 серпня великий етап активних учасників Норильського повстання був відправлений до Красноярська.
ГУЛАГ затріщав по швах
Та перші результати Норильського повстання в'язні відчули ще в 1953 р. Пом'якшення режиму, повернення прав, відібраних в Гірському таборі. У 1954 р. ліквідовано Гірський особливий табір, у Норильськ із Москви приїхала комісія з перегляду справ політув'язнених, після чого почалася ліквідація Норильського виправно-трудового табору.
Якщо в 1953-1954 рр. звільняли лише окремі групи ув'язнених, то в 1955-1956 рр. волю здобула абсолютна більшість колишніх в'язнів Горлагу. Після ХХ з'їзду КПРС цей процес остаточно завершився. Норильський комбінат перейшов на вільнонайману працю. Це був головний результат Норильського повстання, яке підірвало основу радянської табірної системи.
Політичні вимоги ув'язнених були виконані лише з часом, та й то частково (пів року потому ліквідовано Особливу нараду, почався перегляд справ політв'язнів, зібрані для повернення за кордон іноземці, вивезено інвалідів). Вимога писати про життя ув'язнених у пресі, зняття паспортних обмежень звільненим політв'язням, надання ширших прав, рівних із іншими громадянами, сім'ям ув'язнених – це почало здійснюватись аж у 1980-1990 рр. Хоча дещо, наприклад, вимога покарати експрацівників НКВС-МВС-МДБ за скоєні злочини, у Росії так і не виконано.
За інформацією музею "Територія терору. Пересильна тюрма № 25"
