"Цей декрет має чисто виховне значення..."
Згідно з повідомленням, яке Клим Ворошилов надіслав згаданим катам, у тогочасній Москві було лише зареєстрованих хуліганів–підлітків близько 3000 чоловік, з яких "800 безперечних бандитів, здатних на все".
А щодо випадку, коли 9–річний хлопчик поранив ножем 13-річного сина заступника прокурора Москви Веніаміна Кобленца, нарком писав: "Що стосується даного випадку, то я не розумію, чому цих мерзотників не розстріляли. Невже потрібно чекати, поки вони виростуть ще в більших розбійників?" Ця думка в історичному контексті звучить двозначно: згаданий зампрокурора був розстріляний через три роки ...
Зрештою, у постанові Раднаркому "Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх" через три тижні чорним по білому було написано: "Неповнолітніх, починаючи з 12–річного віку, викритих у скоєнні крадіжок, у заподіянні насильства, тілесних ушкоджень, каліцтв, у вбивстві або в спробах до вбивства, залучати до кримінального суду із застосуванням усіх заходів кримінального покарання".
Відомий письменник Ромен Роллан у бесіді зі Сталіним 28 червня 1935 року висловив сумніви щодо гуманності такого методу.
Сталін відповів йому: "Тепер дозвольте відповісти на Ваші зауваження щодо закону про покарання для дітей із 12-річного віку. Цей декрет має чисто педагогічне значення. Ми хотіли налякати ним не стільки хуліганів–дітей, скільки організаторів хуліганства серед дітей. В наших школах виявлені окремі групи з 10-15 осіб, хлопчиків і дівчаток, які хуліганять, які ставлять за мету вбивати або розбещувати найбільш хороших учнів і учениць, ударників і ударниць. Були випадки, коли такі хуліганські групи заманювали дівчаток до дорослих, там їх споювали і робили з них повій. Були випадки, коли хлопчиків, які добре вчаться в школі і є ударниками, така група хуліганів топила в колодязі і всіляко тероризувала їх. При цьому виявлено, що такі хуліганські дитячі ватаги організовуються і направляються бандитськими елементами з дорослих. Зрозуміло, що радянський уряд не міг пройти повз ці неподобства. Декрет виданий, щоб налякати і дезорганізувати дорослих бандитів і вберегти наших дітей від хуліганів".
Цікаво, що до середини 1930-х рр публікації у пресі про реальні масштаби злочинності, в тому числі і дитячої, практично зникли. Вся статистика була засекречена, а згадки про безпритульних і малолітніх злочинців зазвичай зв'язувалися з давно минулими часами революції і Громадянської війни.
Справа Айлі Юргенсон. 15 років
Школярка Айлі Юргенсон із Таллінна – "ворог СРСР". Вирок сталінського суду – розстріл.
Провина естонської дівчинки доведена – вона осквернила монумент визволителям зі сходу. На момент розправи над Юргенсон їй виповнилося лише 15.
8 травня 1946 р., за рік до встановлення Бронзового солдата, дві дівчинки, талліннські школярки, за допомогою саморобного вибухового пристрою підірвали тимчасовий дерев'яний пам'ятник, встановлений на центральній площі Талліна.
Айлі Юргенсон 14 років і Агєеда Паавел 15 років пояснили свій вчинок помстою за те, що радянські окупанти масово знищують пам'ятники загиблим в естонській Визвольній війні 1918-1920.
Радянська влада засудила їх до 8 років позбавлення волі. Але 15-річну Айлі зрештою розстріляли. Однак такий героїзм дітей не минув безслідно – подібні напади на радянські монументи почали ставатися і в інших містах республіки.
Дві дівчинки не побоялися зазіхнути на пам'ятні знаки окупантів, які топтали те, що для них було святим. У 1998 році президент Естонії Леннарт Мері нагородив Агєеду Паавел і Айлі Юргенсон орденом Орлиного хреста (Kotkaristi Teenetemark) "за боротьбу проти комунізму".
Справа Толі Плакущого. 16 років
Народжений на Дніпропетровщині 1921 р. Плакущий Анатолій Дмитрович примхами долі став безпритульним у Москві.
Він був заарештований 24 листопада 1937 року, а розстріляний 19 грудня 1937 року за вироком «трійки» при Управлінні НКВС по Московській області «за контрреволюційну діяльність": на лівій нозі трохи вище коліна хлопець зробив собі наколку – портрет "одного з членів Політбюро – т. Сталіна". Каральні органи звинувалити хлопця у "хуліганських намірах" – і поставили до стінки.
На час винесення вироку Анатолій уже перебував у сталінській в'язниці.
Разом із ним тоді розстріляли ще трьох 16-17-річних підлітків – Олександра Петракова, Михайла Третьякова і Івана Белокашіна – їх звинуватили в тому, що, вже перебуваючи у в'язниці за кримінальні злочини, вони увійшли до групи ув'язнених, «яка вороже налаштована до існуючого ладу, систематично займається контрреволюційної агітацією і пограбуванням співкамерників».
Анатолій Палкущий був реабілітований 12 липня 1989 року.
Справа Р–35271: Розстріляні школярі
А ця історія не менше вражає своєю жорстокістю і цинічністю.
У лютому 1952 р. у Москві зачитували вирок.
Звинувачені – учорашні школярі, які організували альтернативний літературний гурток. На лаві підсудних опинилися 16 хлопців і дівчат. Це був суд над "терористами", які ледь вийшли з піонерського віку.
В ніч із 13 на 14 лютого 1952 року у Верховному суді СРСР їм зачитали вирок. Обвинувачені в силу віку не зрозуміли в ньому і половини. Але за плечима вони вже мали рік у радянських тюрмах. Надії на справедливий вирок не було ні в кого.
"Євген Гуревич, Борис Слуцький, Владилен Фурман засуджуються до вищої міри покарання – розстрілу. Ірена Аргінська, Іда Віннікова, Фелікс Воїн, Григорій Мазур, Володимир Мельников, Катерина Панфілова, Сусанна Печура, Алла Рейф, Майя Улановська й Інна Ельгіссер засуджуються до 25 років ув'язнення. Тамара Рабинович, Галина Смирнова, Ніна Уфлянд – до 10 років позбавлення волі з подальшим засланням і позбавленням прав на 5 років", – зачитав суддя.
Всі згадані юнаки й дівчата входили до підпільної організації "Союз за справу революції". Її історія почалася в Московському міському будинку піонерів 1949 р. Там, записавшись до гуртка любителів літератури, 8-класниця Сусанна Печура подружилася з Борисом Слуцьким і Владиком Фурманом. Там вони проводили весь вільний час – обговорювали прочитані книги, ділилися враженнями. Єдине, що було не до душі – політика керівниці гуртка, яка одноосібно обирала твори для обговорення. Те, що було їй невідоме, потребувало її попереднього прочитання і затвердження. Втім, така цензура не заважала згаданій трійці збиратися після занять самостійно й обговорювати те, що у класі було табу.
"Вони не приховували, що, ймовірно, ця діяльність буде коштувати нам життя"
На початку 1950–го одна з учасниць гуртка зачитала милий вірш про шкільний вечір – роздуми випускниці про майбутнє, страх перед невідомим і смуток за безтурботним шкільним часом. Педагог обурилась і назвала твір... антирадянським – адже не може радянська людина перебувати в смутку й нерішучості! Тим більше щодо майбутнього, яке абсолютно точно світле, та й будує його колектив і країна, а не особистість. За дівчинку заступився Борис Слуцький. Після суперечки з керівником він заявив, йде геть. На заняття більше не ходив, але з друзями спілкувався.
Вдома у Бориса була приголомшлива бібліотека: від творів російських класиків до численних томів Леніна. Молодь вирішила збиратися у Слуцького і створити власний літературний гурток, вільний від цензури. Вони вивчали твори Леніна, порівнювали їх із думками Сталіна – і раптом виявили, що багато ідей у вустах "вождя народів" перекручені і втратили первісний зміст.
Бесіди про літературу перейшли в діалоги про життя, політичний устрій країни... Й одного дня Борис заявив про свої плани "боротися за здійснення ідеалів революції, проти режиму, проти переродження диктатури пролетаріату в бонапартистську диктатуру Сталіна".
Сусанна Печура згадувала: "В кінці серпня 1950-го я гостювала у своєї бабусі. Разом зі мною жила моя двоюрідна сестра Ніна Уфлянд, майже на рік молодша за мене. Тут, на терасці старого будинку, відбулася розмова з Борисом і Владиком, яка змінила все моє життя. Хлопці прийшли розповісти, що вони вирішили створити підпільну організацію для боротьби зі сталінським режимом і пропонують мені бути з ними. Вони не приховували, які небезпеки на нас чекають, що, ймовірно, ця діяльність буде коштувати нам життя. Рішення прийняти їхню пропозицію вартувало мені величезних душевних мук. Я розуміла, що погоджуючись, відмовляюся від попереднього життя".
Створення "Союзу боротьби за справу революції" в серпні 1950 р. був геть спонтанним. Учасники не мали жодного плану – а лише бажання зробити життя кращим, влаштувавши за принципами справедливості. Начитавшись книг про революціонерів, підпільники взяли собі псевдоніми, а документи друкували виключно на гектографі. Борис хотів вступити в інститут, але там йому як єврею місця не знайшлося. Серед таких же знедолених заводилися розмови, знаходилися однодумці, які приводили і своїх друзів – так з'являлися нові члени.
"Союз" проіснував пів року. Останні місяці всі члени організації були під наглядом. "Спостерігачі" навіть не думали ховатися.
Юнаки вважали: донос на колишніх вихованців написала керівниця літературного гуртка. В січні 1951 р. почалися арешти молоді та підлітків. До них приходили вночі, шукали заборонену літературу, вилучали книги. Молодих людей тут же відвезли до в'язниці. Слідство тривало рік. Вчорашніх студентів і школярів звинуватили в створенні терористичної організації, метою якої було повалення й усунення керівництва СРСР.
Їх судила Військова колегія Верховного Суду СРСР. За готовність здійснювати акти терору. За підпільну антирадянську діяльність. Їх звинуватили в зраді батьківщині, і суд це визнав. А слідчі переконали обвинувачених, що вони насправді зрадники – адже майже всі з обвинуваченням погодилися.
У них не було адвокатів.
Ростріл замінили на 10 років таборів... посмертно
Трьох із 16-ти, найнаполегливіших, засудили до розстрілу:
-
Гуревич Євген, родом із Дніпра (тоді – Дніпропетровськ), встиг вступити і провчитися 1 семестр в Інституті харчової промисловості
Слуцький Борис, 1932 р.н., студент Московського педагогічного інституту ім. Потьомкіна, якому на початок слідства не виповнилося й 18–ти
Фурман Владилен, народився в Одесі, щойно вступив до Московського медичного інституту.
У них була зброя? Була. Поламаний пістолет "Велодок" без патронів, який по черзі переховували Мельников і Гуревич. Гуревич навіть говорив про терор і ставив це питання на обговорення. Його ніхто не підтримав. Це була звичайна хлоп'яча бравада – така ж, яку мав 1928 р. один із керівників "Демократичного союзу" в Чернігові – художник Олег Каменецький: він, чувши прізвище якогось міського начальника, завжди говорив: "Убив би власними руками! " Його теж розстріляли.
Вирок – розстріл – було виконано 26 березня 1952 р. Прохань про помилування ніхто з розстрільного списку не подавав. Решту відправили вмирати в табори.
В кінці квітня 1956 Військова колегія переглянула справу всієї групи. Тим, хто перебував в ув'язненні, знизили терміни до п'яти років, звільнивши за амністією. Трьом уже давно розстріляним хлопцям... змінили вирок на 10 років таборів.
1989 р. всі члени "Союзу боротьби за справу революції" були повністю реабілітовані.
Сусанна Печура, згадуючи цей момент, розповідала: "Відчиняються двері, входить військовий. "Здрастуйте, – каже. – Я майор такий-то. Приніс вам постанову прокуратури про реабілітацію. Ви повинні її прочитати, розписатися – і я її заберу назад. Так наказано". Ну прочитала, розписалася ... Тільки, кажу, неправильно тут. Тут написано, що ніякої антирадянської організації не існувало. А вона була".
Всі вони на момент початку слідства були дітьми – неповнолітніми – диктатура тягнула час... Чекала, поки діти підростуть, щоб їх можна було розстріляти.
