"СРСР – тюрма народів!"
18 березня 1989 року: в селі Лихни відбулися 30-тисячні збори абхазького народу, на яких була висунута пропозиція про вихід Абхазії зі складу Грузії і надання їй статусу союзної республіки. Це інспіроване Москвою звернення одного з абхазьких сіл до Кремля стало поштовхом до страшних подій.
4 квітня 1989 року, вівторок: під керівництвом лідерів грузинського національного руху на чолі зі Звіадом Гамсахурдіа на площі перед Будинком уряду в Тбілісі почався безстроковий мітинг. А вже за два дні на ньому з'явились гасла "Геть комуністичний режим!", "Геть російський імперіалізм!", "СРСР – тюрма народів!". Більше ста чоловік оголосило голодування. Лідери опозиції Звіад Гамсахурдіа та Іраклій Церетелі заявили, що Москва підбурює сепаратистів, аби розколоти Грузію й не допустити її незалежності. Й основною вимогою мітингу було негайне скасування автономії Абхазії та вихід Грузії зі складу СРСР
Десятки тисяч людей зібралися в центрі Тбілісі, перед будівлею парламенту, щоб мирно заявити про свої прагнення. Жодного випадку насильства чи спроб захоплення влади, як згадуючь очевидці, не було.
Проте радянське керівництво Грузії відмовилося від спілкування з демонстрантами.
"На мітингу співали і танцювали. Бронетранспортери, чотири в ряд, зайняли всю ширину бруківки..."
20:35 вечора, 7 квітня, п'ятниця: мирна демонстрація не розходилася. В ЦК КПРС за підписом першого секретаря ЦК Компартії Грузії Джумбера Патіашвілі була направлена телеграма з проханням направити в Тбілісі додаткові сили МВС і Міноборони. Майже вночі в Москві відбулася нарада, на якій прохання вирішили задовольнити і Патіашвілі телефоном запропонували "приймати рішення спільно з командуванням Закавказького військового округу, виходячи з обстановки, що склалася".
Протоколу не велося, жодних письмових документів не з'явилося. Міністр оборони Дмитро Язов і заступник міністра внутрішніх справ Іван Шилов віддали відповідні накази "за власною ініціативою".
8 квітня 1989 року, субота: компартійне керівництво республіки ухвалило рішення про силовий розгін мітингу.
Як свідчать різні джерела, наказ про застосування сили віддав особисто М. Горбачов. Втім, сам тодішній генсек виправдовувався, що дізнався про трагедію лише вранці наступного дня.
На прохання грузинської комуністичної влади до Тбілісі прибули декілька військових підрозділів збройних сил СРСР – із Воронежа, Горького, Пермі, а також дивізія ім. Дзержинського з Вірменії. Задіяні також були БТРи та бойові машини десанту (БМД). Командував "операцією" генерал Ігор Родіонов.
"Тоді в Тбілісі часто йшли мітинги. Описуваний повинен був закінчитися в річницю дня, коли грузини вибороли право вважати рідну мову державною – 14 квітня. Так би воно і сталося. Ночами біля демонстрантів збиралися чоловік двісті, на яких з млявим співчуттям дивилися роззброєні від гріха міліціонери", – згадував очевидець подій, журналіст Юрій Рост, який прилетів у Тбілісі на заклик свого товариша, учасника мітингу, актора Гогі Харабадзе.
"Кому прийшла в голову ідея грандіозної провокації, можна здогадуватися. Колективний розум – хороша ширма для приховування злочину проти власного народу. Москва і Тбілісі дії із залученням бездарно. Жорстоке придушення заворушень формально може бути виправдане, якщо вони масові. Значить, необхідно, щоб на мітингу було багато людей. Отже, їх треба зібрати. Як?", – додає він.
Офіційні радіо і телебачення починають дезінформаційні вкиди про те, що демонстранти загрожують захопити урядові установи і загрожують розправитися з керівництвом республіки. Мабуть, це згодилося би в іншому місці. Але у Грузії не спрацювало. Майданчик на проспекті Руставелі порожніє і порожніє, а Кремлю потрібен аншлаг...
8 квітня почалася акція залякування: містом сунули танки, в небі кружляли військові гелікоптери. Природною реакцією людей стало те, що на головну столичну площу почали з'їжджатися не лише самі містяни, а й мешканці усієї країни.
Демонстранти блокують бічні вулиці вантажівками з піском, трейлерами, щоб із прилеглих вулиць не просунули уперед війська. І до ночі тбілісці сім'ями і поодинці збираються на проспекті. І мітинг – триває. Вночі проти 9 квітня почали зводити барикади.
"Час наближається до десятої вечора. У Москві починається програма "Время", і тут... відбувається збій. Вийшовши з кабінету, один розгублений керівник іншому говорить ключову фразу: "Сьогодні указу не буде", – згадує Рост. А без "наказу" були неможливими арешти на площі, а відповідно, і масові заворушення.
Близько 3:00 ранку 9 квітня, неділя: міліція через мегафони стала вимагати від людей негайно розійтися. Демонстранти співали Гімн Грузинської Демократичної Республіки 1918-21 рр., патріотичні пісні.
Демонстранти вимагали виходу до народу першого секретаря Компартії Грузії Патіашвілі, але він не вийшов.
"Якийсь чоловік попередив, що в разі розгону мітингу не можна ображати солдат, і просив поводитися миролюбно, навіть якщо вони стануть застосовувати силу. По-моєму, в такий розвиток подій ніхто не вірив", – згадує Юрій Рост.
До народу вийшов патріарх-католікос Ілля II. Вулиця насилу затихла, і грузинський первосвященик схвильованим голосом сказав, що всі присутні – його духовні діти, що всі зацікавлені у свободі і процвітанні Грузії, що йому зрозумілі почуття, які їх привели на мітинг, але йому відомо, що над усіма нависла смертельна небезпека, і в ім'я збереження життя він попросив всіх піти в храм і помолитися про порятунок.
"Ні! Ми залишимося на площі!" – пролунали вигуки.
Він ще раз намагався переконати народ. Ніхто не рушив.
Один з лідерів зборів, Іраклій Церетелі, попросив людей подумати. Десять хвилин натовп мовчав – очевидно, це і було відповіддю. Церетелі попросив благословення у Іллі ІІ. Він читав молитву, і всі її повторювали, стоячи на колінах із запаленими свічками. Цей момент чітко описує самвидавна газета "Наше дело" (№3, 1989 р.).
Після молитви Іліа II сказав: "Якщо ви залишаєтеся – я залишаюся з вами".
"Я пішов по проходу між лівою і правою частинами мітингу. Тишу, яка виникла, порушила музика. Сліпа дівчинка на тротуарі грала на сопілці. Хтось став їй підплескувати і танцювати. Це був останній звук, який я чув перед атакою (в яку до кінця не вірив)", – пише Юрій Рост.
4:20 ранку, 9 квітня: почався наступ військ.
"На мітингу співали і танцювали. Бронетранспортери, чотири в ряд, зайняли всю ширину бруківки. Вони їхали зі швидкістю швидкого кроку. Крайній бронетранспортер лівими колесами йшов по тротуару", – згадує Юрій Рост.
Натовп встиг розступитися і ніхто під колеса не потрапив. За нами йшли солдати зі щитами і кийками. Солдати трохи відстали, і натовп, пропустивши машини, зімкнувся, зупинивши армійців. Ті постояли кілька секунд і почали працювати кийками. Демонстранти перед солдатами на бруківці стояли в п'ять-шість рядів.
Солдати були озброєні гумовими кийками, десантники – саперними лопатками. В хід пішов і сльозогінний (або, як багато хто пізніше стверджував – отруйний) газ. Цікава деталь: художник Михаїл Чавчавадзе припускав, що ніякого отруйного газу не було. Просто сльозогінний був радянський – і, цілком імовірно, неякісний. Але у згаданому вище самвидаві стверджується, що то таки був отруйний газ, проте який саме – цивільним медикам ніхто не зізнався, тому ті й не знали, як допомогти деяким із постраждалих.
"...Я побачив, як із прилеглих до Будинку уряду вулиць спускаються інші війська. Частина людей, позбавлена солдатами, які просунулися вперед зі щитами, можливості бігти, виявилася в оточенні. Хтось із них кидався зі сторони в сторону – їх били, хтось відбивався – їх били, хтось лежав – і їх теж били. Безглуздо і жорстоко", – пригадує Рост.
Бронетранспортери, проїхавши до Театру імені Руставелі, зупинилися, створивши другу лінію оточення. У Будинку уряду по краях сходів були тераси з щільними кущами. Навколо – десантники.
"Спочатку здалося, що десантники вирубують чагарник лопатками. Потім я побачив людей, що ховаються в заростях. Тут я відчув, мене наче кинули, крикнувши: "Біжи!". Удар кийком по спині був несильний, але образливий", – пише Юрій Рост.
Під час розправи над мирними демонстрантами загинуло 20 людей, із них 16 – молоді жінки та дівчата, які намагалися умовляти солдатів не бити людей. Було серед загиблих і троє неповнолітніх. Понад 4 тисячі осіб дістали поранення саперними лопатками та отруєння газом. У розпал побиття солдати почали нападати навіть на грузинів–міліціонерів – постраждало 37 осіб.
Останньою жертвою тих подій став 25-річний Гія Карселадзе, вбитий уже після оголошення комендантської години.
"Я чув постріл із військової машини, бачив, як упав хлопчисько, і допоміг доставити його в хірургію. Я дочекався можливості сфотографувати кулю з рентгенівського знімка. Вся ця робота виконувалася заради замітки в номер "Літературної газети", де я тоді працював. Розуміючи, що багато не надрукують, я виклав події на трьох сторінках і вирушив у ЦК Компартії Грузії, де зберігся зв'язок з Москвою. Подав статтю до редакції. Але надрукована вона не була. Стандартні "ідеологічно вивірені" і брехливі тексти заповнили всі газети", – пише Рост.
Редактор тбіліської "Молоді Грузії" Вахтанг Абашидзе запропонував Юрію Росту надрукувати статтю і світлини побоїща. Той погодився з умовою, що матеріал буде забезпечений посиланням, мовляв, саме в такому вигляді він був відправлений до Москви 10 квітня. "Молодь Грузії" була зверстана і не без складнощів, зумовлених комендантською годиною, доставлена в друкарню. Коли тираж був готовий, увірвалися солдати, конфіскували і знищили значну його частину.
Свідчення очевидців кривавих подій у Тбілісі переповідаються на сайті ВВС.
Спогади Лалі Канчавелі, мати загиблої 16-річної Еки Бежанішвілі
Ека ходила на мітинги. Я цьому не перешкоджала, бо всі тоді ходили, всі збиралися, і ніякого страху не було. Того дня її батько відвів її на фізику, вона до вчителя ходила. Звідти вона пішла на проспект Руставелі. Але запізнювалася додому, хоча ніколи не спізнювалася. Ми пішли її шукати о восьмій годині вечора.
Пам'ятаю, що я її знайшла, і якраз тоді до мітингувальників вийшов патріарх. Вона сказала, послухаємо патріарха і підемо, але потім ми вже не встигли вийти.
Пам'ятаю, як уві сні, що я тримала її за руку. Мій чоловік тоді шукав її з іншого боку, його хвилею людей витіснило в сторону Кашветскої церкви.
Після слів патріарха почався розгін, і потім я вже нічого не пам'ятаю. Я втратила свідомість, мабуть, від удару ... Напевно, мене вдарили першою. Вона мене не залишила, потім вдарили і її.
Волосся у мене тоді було пофарбоване у світлий колір. Мені потім розповіли, що один зі співробітників поліції сказав: "У білявої жінки вбили смагляву кучеряву дівчинку".
Мене чотири дні шукали близькі. Мене важко було впізнати, я була схожа на 80-річну, опухла, вибиті зуби. Коли я прийшла до тями, свідомість моя була розсіяна, я не могла до п'яти порахувати. Рука була зламана. Ногою я рухати не могла ...
Мене спершу лікували в Арамянц (лікарня у Тбілісі – ред.), потім перевели в неврологічну лікарню. Коли мене перевозили туди, мою дочку ховали.
У мене залишився слід від удару трохи нижче лопаток. Мене повезли в Німеччину – моєму чоловікові на роботі допомогли з цим. Прочистили мені кров, але відновити повністю ногу, щоб я змогла сама ходити, не вдалося. Сказали: ми лікарі, але не боги. Я сьогодні одна не можу пройти і 10 метрів. Німіє нога, і падаю. І вдома ходжу, користуючись стільцем.
Свідчення Мімози Парджіані, старшої лікарки Тбіліського центру швидкої допомоги
До 40 бригад швидкої допомоги постійно виїжджали на цей мітинг. Ми змінювали один одного. Швидка тоді приймала тільки екстрені дзвінки, тому що всі були мобілізовані, всі були в очікуванні чогось неприємного. І це, на жаль, сталося.
Це була демонстрація насильства, несправедливості і придушення прагнення до свободи. Це був жах. Вони йшли з лопатами, отруйними речовинами. Ці молоді падали, вони через них переходили, топтали ...
Як тільки почався розгін, ми під'їхали знизу, з боку церкви Кашветі. В той момент страху не було, небезпеки не відчуваєш. Я концентрувалася на тому, щоб якомога більше постраждалих вивести з того місця і врятувати.
Там були потерпілими і лікарі швидкої допомоги. Ось мене до сих пір очі турбують. Була спроба застосувати насильство і проти нас. Коли я спробувала відкрити всі двері машини "швидкої", щоб якомога більше постраждалих у неї сіли, один із військових вийшов і замахнувся лопатою. Він не вдарив, але таким загрозливим жестом дав мені зрозуміти, щоб я зупинилася. Але ми, звичайно, відвезли цих постраждалих до лікарні.
Найстрашнішим, що залишилося у мене в пам'яті, був ранковий проспект Руставелі 9 квітня. Групи військових, які говорили один з одним, – задоволені і щасливі. І страшна тиша. Багато років минуло, але ця картина так і залишається в моїй пам'яті.
Розповідь Ірми Інарідзе, активістки "Групи підтримки жіночих ініціатив"
8 квітня вранці мене розбудив гуркіт танка. Танки були вже в місті, і я навіть не пам'ятаю, як скочила тоді, одяглася і побігла на Руставелі. Ми зустрічалися перед пам'ятником Акакію Церетелі і Іллі Чавчавадзе. Там я побачила всіх моїх друзів, які були стривожені тим, що в місті каральний загін і танки.
Ми тоді вирішили, що повинні стояти там, вимагати більше суверенітету і права голосу, щоб у нас було більше свободи. Для нас тоді в цій свободі було все об'єднано: і наша ідеологічна, і ментальна, і сексуальна свобода; те, що нас турбувало як молодих, звільнення з цієї радянської прірви.
Ми знали, що людей могли розігнати. Але я не очікувала, що трапиться... таке.
Я сиділа на сходах біля Будинку уряду. Тоді там були статуї і поруч кущі. Хлопці встали ззаду, щоб людей, які сиділи на сходах, туди не загнали і не розстріляли.
Пам'ятаю, що хтось почав танцювати, співати, добре пам'ятаю... танки. Пам'ятаю крики, якийсь хлопець стояв позаду мене і кричав: "Що ви робите? Тут же стоять жінки і дівчатка!"
Коли я встала зі сходів, неможливо було з місця зрушити. Натовп почав рухатися хвилею через тисняву, я впала, на мені були люди, і я майже задихнулася. Моя подруга кликала мене якимось страшно тонким голосом, схопила мене за волосся, і я прокинулася. Ми переповзли і впали в яму. Кущі були, мабуть, переламані. Переламаний паросток вп'явся мені в живіт, але я не могла поміняти положення – була в такому стані, що не відчувала тіла.
Потім нас побачили наші співробітники міліції, вони нас буквально перекинули на вулицю, яка йде від Будинку уряду. Знайомий відвіз мене до моєї бабусі. Вранці вона мене відвела до лікарні, і тільки там я дізналася, що є загиблі. Все тіло у мене було в синцях, обидва ока були почервонілі...
Розпад Радянського Союзу почався 9 квітня. У мене така метафора: Радянський Союз – це як товста Китайська стіна з цегельних шарів. Ми поступово повинні цеглу з цієї стіни тягнути. Це наш обов'язок – намагатися зробити цю стіну якомога тоншою. Це почався 9 квітня і триває досі. Це дуже довгий процес.
"...Визнавши дійсними Акт про незалежність 1918 р. та Конституцію 1921 р."
Події в Грузії згуртували грузинську опозицію й прискорили вихід Грузії, а також інших республік, зі складу СРСР.
31 березня 1990 р. у Грузії відбувся референдум про відновлення державної незалежності Грузії. За державну незалежність проголосувало 98,93%. На другі роковини тбіліської трагедії – 9 квітня 1991 р. – за підсумками всенародного волевиявлення Верховна Рада ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність 1918 р. та Конституцію 1921 р.
Перший президент Грузії Звіад Гамсахурдіа проголосив 9 квітня загальнонародним Днем національної єдності.
9 квітня відзначається в Грузії як День відновлення незалежності.
