Війна новимим літерами виписала історію цього підрозділу.
Про десантників 2014 р. заговорили по-новому. Військовий аналітик Олександр Сурков розповів про те, чому десант був серед перших, хто вирушив на Схід.
Картина з масовими парашутними стрибками виникає в уяві, коли йдеться про десантників. Насправді, теорія масових парашутно-десантних з’єднань виявилася неспроможною вже давно.
Причина проста. При сучасній системі протиповітряної оборони важкі траспортні літаки дуже вразливі, а десант – це легкі війська, які висадившись, не можуть швидко виконувати задачі зі взлому оборони противника. Війна в нас в основному обороняюча, і тільки частково наступальна на своїй території.
Ще до початку російсько-української війни, Високомобільні десантні війська у складі ЗСУ були трансформовані в аеромобільні. У чому різниця? Аеромобільна бригада і підрозділи, які знаходяться в її складі, доставляються військово-траспортнимим літаками по повітрю замість ведення бойових дій і десантуються переважно не парашутним шляхом, а шляхом призмелення. Саме таким шляхом наші ДШВ (десантно-штурмові війська) використовувалися до 14 червня 2014 р., коли на 14 рейсі в Луганський аеропорт був збитий Іл-76 і загинули наші десантники.
В основному, з початком війни, ДШВ, а точніше тоді – аеромобільні бригади, виявилися набільш підготовленими, дисциплінованими. Вони входили до складу 8-го армійського корпусу швидкого реагування, який до війни створив і командував ним Віктор Муженко, який потім очолив АТО. Тому з командирами десантних бригад були встановлені робочі відносини.
Десантники першими вступили у війну. 95 бригада почала діяти ще до анексії Криму, перекривши кримський перешийок, потім 95, 79 десантні бригади та 24 механізована бригади увійшли в зону АТО і почали перші дії. Усі вони були на передовій, виконували роль не десантних, а штурмових груп і виконували завдання фактично в усіх крупних операціях АТО.
Воїн, який побував на трьох війнах. Одна з яких – на території його Батьківщини і ще не завершена. У 2014-му – ще в березні він пішов маршем під кордон із Росією. Потім створював нову і наймолодшу десантну бригаду. А нині командує усіма ДШВ. Євген Мойсюк.
– Яка війна для вас найтяжча?
– Війна на Сході України, яка ще не закінчилася, є найтяжчою. Складно порівнювати виконання завдань у Косово та Іраку, бо це були миротворчі місії. Вони були пов’язані з ризиками, ми отримали там досвід, але ні в яке зрівняння з тим, що відбувалося у 2014-му році, ці місії не йдуть.
– З отриманого в цих місіях досвіду ви щось використовували, коли маршем, до прикладу, вирушили під Амвросіївку в березні 2014 р.?
– Деякі моменти були використані, наприклад, із Іраку. Це стосувалося охорони, розвідки, спілкування з місцевим населенням. Щодо Косово, то на момент виконання завдань там була спокійна обстановка і досвід полягає тільки в тому, що ми отримали нові тактичні знання від наших партнерів по НАТО.
– Якщо пригадати 2014-й, то дійсно ж десантники були "завжди перші"?
– Батальйони десантних військ на прикриття державного кордону на Сході України вийшли першими. Наш підрозділ з 25 бригади також підсилював угруповання в Криму і єдиний підрозділ, який також не склав зброю, а виконав своє завдання до кінця.
– Чи коректно говорити, що на Донбасі немає такого місця, де б не ступала нога десантника?
– Можливо, не я особисто, а те, що нога десантника на всіх ділянках нашого фронту була – це стовідсотково.
– Який дух тоді був у вас?
– Особисто я і в мої підлеглі були заряджені на боротьбу, готові противника знищувати – це щодо 2014-го. Були спроби противнкиа через незрозумілі підставні організації перевірити нашу готовність, приїжджали якісь ветерани і питали нас, що ми будемо робити, коли зайдуть миротворчі бригади. Відповідь була одна: будь-яка бригада миротворча чи інша на території України буде знищуватися. Це наша країна і ми самі розберемося з нашими внутрішніми проблемами.
– Якось ви сказали, що солдат має знати правду, аби розуміти, до чого готуватися. Десантники у 2014-му знали правду і розуміли, що на них очікує попереду?
– Не було жодного випадку, щоб я не довів своєму офіцеру чи солдату всі загрози, які сам на той момент знав. Якщо я визначав розвідникам діяти в тилу противника і ставив задачі, вони знали всю інформацію, яка була на той момент у мене, вони розуміли всі загрози і розуміли, які сили є в мене, аби їх підтримати, а де я підтримати не зможу і вони будуть вимушені на свій розсуд і за рахунок своєї навченості і хоробрості виконувати завдання. Те ж саме і з загальновійськовими підрозділами. Так було і коли я командував батальйоном в 25 бригаді, і коли я командував 81 бригадою.
–Вам довелося створювати нову бригаду, 81-шу. Наймолодшу десантну бригаду. В кінці 2014 – на поч. 2015 р. Наскільки це було складно в умовах війни?
– Було складно сформувати управління бригади. Колектив, який у подальшому міг би керувати. Було складно прийняти батальйони з різних військових частин, бо батальйони формувалися на базі 95 і 80 бригади. Ці батальйони були також непрості. 90% особового складу – патріоти, готові були виконувати серйозні завдання. З однієї сторони. З іншої – цивільні люди, які не зовсім розуміли, що дисципліна має високе значення для виконання цього завдання. 100% особового складу з батальйоінв були мобілізовані. Відсоток офіцерів і військовослужбовців у складі бригади – 5-7%.
Питання в т. ч. і психологічної складності. Якщо для мого батальйону війна почалася з першим обстрілом в Амвросіївці – він був невеликий, втрат і загиблих не було. Були поранені. Потім ще обстріл. Тиск наростав плавно. І особовий склад встигав адаптуватися. Для 90 і 120 батальйонів такого періоду не було. Вони після підготовки на полігоні, після підготовки в Костянтинівці відразу заходили в пекло. І ось цього щадного режиму не було.
– Чи правда, що було відчуття, що ця війна ненадовго?
– На якомусь етапі було відчуття, що зараз швидко вирішимо усі проблеми, бо батальйони десантні вийшли для прикриття кордону. Наші підрозділи закривали зону, яка було шляхом постачання зброї, боєприпасів для незаконно створених угруповань, і була думка, що ми задачу виконаємо достатньо швидко. Але коли противник, РФ, почала зі своєї території вести вогонь артилерією активно, ситуація дуже сильно змінилася. Саме тоді ми зрозуміли, що це надовго.
Було зрозуміло, що це не наші громадяни – захоплення в Слов’яську, Краматорську – я все це спостерігаю по ЗМІ і розумію, що відбувається. Але була впевненість, що ми зможемо це подолати.
Коли перший раз отримав від покійного генерала Момота інформацію, що через кордон пройшли "Гради" і танки, і там уже були локалізовані наші прикордонні застави, і противник просто по пересічній місцевості і польовими дорогами почав постачати техніку, я спочатку не повірив. Як таке може бути, щоб через кордон пішли "Гради" і танки! Я відверто не вірив. Я відправив туди своїх розвідників і мені показали, що там сліди танків, що видно, що не один пройшов. І крайній етап – це вже коли ми йшли вздовж кордону, з території РФ по нам почали стріляти ПТУРи, а потім, у подальшому, артилерійські батареї вели вогонь. Тоді до кінця все стало на свої місця – що це затягнеться навдого.
Про найбільш успішні бої десантків у 2014-му році розповів воєнний аналітик Олександр Сурков.
З числа бойових дій, де активну учатсь брали аеромобільні бригади, варто відзначити Слов’янську кампанію. В районі Ямполя і Закотного активно діяли 95 і 79 бригада. Основним їхнім досягненням було встановлення переправи через Сівеський Донець і створення плацдарму в районі села Крива Лука, який вирішив долю Слов’янська.
Не можна не сказати про героїчну оборону Луганського аеропорту, який утримувала 80 аеромобільна бригада. З квітня 2014 р. і до 3 вересня вони тримали оборону і вйишли тільки після того, коли всі сили та ресурси були витрачені.
Не можна оминути увагою операцію зі звільнення Лисичанська, де штурмові підрозділи 95 бригади вели вуличні бої. Щоб зрозуміти їхню ефективність і важливість, слід подивтися на подібні операції в Грозному на поч. 90-х рр. У місто, яке можна співставити за площею і населенням із Лисичанськом, увійшов танковий полк і повністю був там знищений. На відміну від них, 2 тактичні групи 95 бригади провели класичний міський бій за сучаснимим методиками і змогли майже безкровно звільнити місто.
Зараз ці операції вивчаються у військових коледжах на Заході.
Якщо говорити про завершення активної фази АТО влітку 2014-го року, не можна не пригадати вихід підрозділу 95 бригади на чолі з Михайлом Забродським у район Красного Луча, що дозволило на деякий час заблокувати повністю угруповання, яке знаходилося на нашій території. На жаль, ця блокада не була доведена до кінця, бо на той момент у нас не вистачило сил та засобів. У такий спосіб штурмові підрозділи десантних бригад відіграли дуже велику і значиму роль в російсько-українській війні.
– Якими операціями або боями ви, як десантник, пишаєтеся найбільше? І вважаєте ці операції – найбільш вдалими.
– Я не можу акцентувати увагу на виконанні завдань тільки свого батальойну. Напевно, варто оцінювати більш широко. Хотів би зазначити, що десантники самостійно ніколи не виконували завдання. Будь-яка операція міжвидова. Десантники були локомотивом, але забезпечували виконання цих завдань і сили спеціальних операцій, і авіація, і сухопутні війська.
Найбільш успішними і визначними, мабуть, слід вважати визволення Краматорської агломерації – Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівку, Дружківку. Це досить потужна агломерація з точки зору економічної. Наразі вона достатньо проукраїнська. Це моральна перемога. І друге – це визволення Лисичанської агломерації. Вони були взяті під контроль Україною. Це серйозні досягнення.
Як змінювалися традиції українських десантників?Спершу вони були аеромобільними військами. Згодом – за часів президента-втікача Януковича – високомобільними десантними. Так їх назвали, щоб відповідати російській абревіатурі ВДВ.
Три роки тому цей рід українських військ змінив назву. І не лише її. З листопада 2017 в Україні з’явилися десантно-штурмові війська, які свій день відзначають не 2 серпня, як раніше радянські, а нині російські десантники. А 21 листопада – у день Святого Архістратига Михаїла, командира Небесного воїнства. Саме Архістратиг Михаїл є небесним покровителем десантників у всьому світі. І як покровитель він присутній в атрибутиці українських десантників. Символіка цього роду військ, зокрема, беретний знак – це поєднання крила святого архістратига, його вогненного меча, яким він випалює скверну, та парашута десантника.
Цього ж дня, 21 листопада, десантно-штурмові війська України змінили не лише назву. А й берети, що стало ще одним важливим кроком у ребрендингу української армії та відокремлення її від спільного з Росією радянського минулого. Три роки тому повітряна піхота України одягла темно-бордовий берет – кольору марун. Головні убори саме такого кольору використовувала повітряна піхота Великої Британії, яка першою у світі сформувала повноцінну бойову окрему десантну дивізію.
Наразі берет темно-бордового відтінку носять десантники 59 країн, зокрема 19 країн НАТО. Україна стала шістдесятою у цьому списку. Для українських десантників колір марун – це колір запеченої крові загиблих побратимів.
Натомість берети блакитного кольору, якими так люблять похизуватися росіяни, використовують лише сім країн світу – переважно з колишнього соцтабору. Для решти цивілізованих держав блакитний берет є беретом миротворців ООН – символом міжнародних сил із підтримання миру.
"Столицею" десантно-штурмових військ України вважається Житомир, де базується Командування ДШВ, дислокується 95 окрема десантно-штурмова бригада та розташований навчальний центр Десантно-штурмових військ.
Наймолодша за віком бригада у структурі цього роду військ – 46 окрема десантно-штурмова. Її було сформовано наприкінці 2016 р. із пунктом постійної дислокації в Полтаві.
За даними Книги пам’яті полеглих за Україну, за час російсько-української війни загинули понад пів сотні військовослужбовців Десантно-штурмових військ. Традиції для військових – святе. До 2014 р. в десантників були певні традиції "великого десантного братерства" із росіянами. Журналіст Станіслав Мельничук став свідком ситуації, яка вразила його настільки, що він захотів зняти фільм про цю історію:
"Прикордонники по радіозв’язку виходять і кажуть "Браво, Браво, на нас виходять танки і йдуть машини з десантними прапорами, наші дії?". А що хлопці можуть сказати? "Спостерігайте, що тут скажеш". І там були або пенсіонери, або молодь. І от сидять вони спілкуються. І коли діди сидять і кажуть: "Та нє…русскіє по нам стрєлять не будут, если ето десантники, ми десантное братство". Замполіт дає команду прапори ВДВ підняти на антену. Всі думали, що зараз піднімуть прапори і кацапи не будуть стріляти. І тут одразу з "Тігрів" починають відкривати вогонь. Стає зрозумілим, що спільна бойова історія з радянських часів стерлася і не має вже нічого під собою. Це показало, що ми геть різні. Немає ні честі, ні достоїнства. Саме такі події змінюють покоління. Коли навіть люди, які вірили, розуміють, що все – воно все сипеться"
– Це правдива історія, що на початку АТО десантники реально не могли повірити, що в них стрілятимуть російські десантники?
– Ми очікували, що може бути війна. Ми очікували, що можуть зайти підрозділи РФ, в т. ч. й десантники. Але найбільш ганебною і підступною ситуацією стало те, що вони зі своєї території, розгорнувши прапор ВДВ, розгорнувши командно-спостережний пункт, вели вогонь по позиціям 79 бригади фактично безкарно, бо що ми по території Росії вогонь не вели. І більше того, вони не просто вели вогонь, а вийшли на частоту і намагалися принизити і показати свою зверхність. Цього ми точно не очікували. Для мене особисто цей епізод був першим і кричущим. Другий епізод – після того, як ми вийшли із Шахтарська, на жаль, там були втрати, загинули наші військові. Потім відео, яке виклав негідник із РФ, Санкт-Петербурга, стоїть у десантному береті і насміхається над останками загиблого – це було дуже ганебно і це була остання крапля. Всі ці події були напередодні 2 серпня.
– Молодь, яка приходить служити у ДШВ, як ставиться до беретів кольору "марун" і до нових традицій?
– Ми проводили опитування з цього приводу. Опитування проводили на фоні намагань певних осіб ексдесантників сколихнути хвилю, що, мовляв, потрібно повернути берети, повернути в зворотньому напрямку всі наші зміни. Опитування показало, що близько 5-8% військових не проти, щоб повернули берет. Переважна більшість була збурена, що такі питання ставлять. З іншої сторони, я бачу, і мене це надихає, очі, які горять у молодого поповнення, коли вони читають клятву десантника. Голосно і енергетично – воно дуже добре відчувалося. Це насправді надихає.
– Ви більше року командуєте ДШВ, і ви ставили, ймовірно, першочергові задачі. Що вдалося зробити із запланованого за цей рік?
– Я визначив три акценти. Перше: змінити на краще ситуацію з укомплектованістю особовим складом. Друге: покращити стан озброєння і війскової техніки, у т. ч., позбутися надлишкового і старого парку техніки, який просто не потрібен. Третє: з деяких наших командирів зняти рожеві окуляри щодо їхньої досвідченості і високого рівня підготовки, щоб вони більш якісно взялися за бойову підготовку.
– Тобто ви критично ставитеся до керівного особвого складу?
– Я критично ставлюсь і до себе. І хочу, щоб усі підлеглі так ставилися. Тому що "мідні труби" не всі можуть пройти, і звитяги 2014-2015 рр. не повинні послабити рівень відповідальності за погано навчений особовий склад. Інакше це матиме катастрофічні наслідки.
– Чого сьогодні потребуть ДШВ?
– Мені б хотілося, щоб була нова, як мінімум, модернізована техніка. Поки відсоток такої техніки не дуже великий.
– ДШВ на сьогодні – це хто?
– Це, мабуть, одні з найкраших військовослужбовців ЗСУ, мабуть, одні з найкращих громадян України, бо вони обрали нелегкий шлях, готові прийняти вантаж відповідальності, загроз, які є. Мабуть, це одні з кращих людей в Україні. Великий колектив. Я не про себе говорю, а в т. ч. про новобранців, які прийшли в ЗСУ, в ДШВ і дали клятву десантника.
– Про що мріє головний десантник України?
– Відвідати знайомих в Амвросіївці, там, де батальйон стояв на початку війни. Вона була мирна, спокійна. Кордон наш проходив по пункту пропуску Успенка, Маринівка, Довжанський і так далі. Щоб закінчилася війна нашою перемогою і я міг відвідати своїх знайомих.
В одному з інтервю Євген Мойсюк зазначив, що коли українська армія пішла захищати Донбас, перші два тижні їх зустрічали майже з квітами. Але за два тижні ситуація кардинально змінилася. На повну включилася російська пропаганда...
Довідка. Євген Мойсюк. 41 рік. Народився в Чернівцях. У 1996-му вступив до Одеського інституту сухопутних військ, на аеромобільний факультет. Після випуску потрапив на службу у 25 окрему повітрянодесантну бригаду, де спершу очолив взвод, потім – парашутно-десантну роту.
У 2004-2005 р. служив у складі Українського миротворчого контингенту в Іраку, за три роки як миротворець виконував завдання у Косово. Після повернення вступив до Національного університету оборони. У 25 аеромобільну повернувся підполковником, війну на Донбасі зустрів на посаді командира батальйону.
У березні 2014 його підрозділ, виконуючи наказ, висунувся до російсько-українського кордону, де силами кількох сотень бійців закривав ділянку від Маріуполя до Амвросіївки. Згодом його підрозділ здійснив рейд до Савур-Могили, допомагаючи вийти з оточення побратимам із 79 бригади.
У тому ж 2014 р. призначений командиром новоствореної 81-ї аеромобільної бригади. З грудня 2014 р. як комбриг безпосередньо керував обороною ДАПу, а після повного знищення противником будівлі – виведенням особового складу.
У 2018-му призначений першим заступником командувача ДШВ. 5 грудня того ж року Євгену Мойсюку присвоїли звання генерал-майора. Став першим військовим, хто починав війну на посаді комбата і отримав звання генерала. Один із небагатьох, хто отримав генеральські погони, не досягнувши 40-річного віку. У серпні 2019-го призначений командувачем ДШВ.
На фронті мав чимало псевдонімів. Як командир 1-го батальйону отримав встановлений перехідний позивний "Самара". Під час боїв на російсько-українському кордоні тимчасово взяв позивний вузла зв'язку свого батальйону – "Призер". Були й інші – "87-й", "25-й". Серед волонтерів відомий як "Женя-війна".
Читайте також: Танкіст ЗСУ розповів, якою технікою російські окупанти воювали на Донбасі у 2014-му
Джерело: 5.ua
