МІФ ПЕРШИЙ: у бою під Крутами брали участь лише 300 оборонців
29–30 січня 1918 р. в бою під Крутами українське військо налічувало 500–600 осіб. Головною силою були, говорячи сучасною мовою, 4 роти (сотні) курсантів Першого Українського військового училища ім. Б. Хмельницького (Перша Українська юнацька школа ім. Б. Хмельницького) та 20 старшин. Приєдналися учасники військових частин, що обороняли Бахмач, і загони Вільного козацтва з Ніжина, Чернігова та інших міст. Вони вже мали бойовий досвід.
Загалом же розклад сил був таким:
-
250-400 старшин і курсантів Першої української військової школи ім. Богдана Хмельницького;
114-130 добровольців 1-ї сотні Куреня студентів Січових Стрільців (серед них – студенти університету св. Володимира, учні гідротехнічної школи, учні лікарської школи тощо);
60 вояків Куреня смерті;
80 бійців чернігівського вільного козацтва;
кавалерійський загін.
Джерело міфу: у березні 1918 на перепохованні на Аскольдовій могилі у Києві поет Микола Зеров порівняв героїзм учасників бою під Крутами із подвигом 300 спартанців у Фермопілах. Те порівняння не раз цитували. Згодом склалося уявлення, ніби 29 січня 1918 року озброєним більшовикам протистояли 300 студентів, і всі вони загинули. Самі ж Крути почали називати (і дотепер називають) "українськими Фермопілами".
МІФ ДРУГИЙ: українські офіцери під час бою під Крутами не чекали у потягу тих, хто відступав, а просто втекли
Проти українських бійців билися 4800 вояків більшовицьких військ, тобто майже в 10 разів більше. На розтягнутій лінії фронту по обидва боки залізничної колії українських захисників було замало. Тому без ефективного командування наша оборона швидко б упала. Але за 6 годин бою противник так і не зміг її прорвати, відступ українців був організованим, забрали всіх поранених і вбитих, кого знайшли.
Більше того, двоє офіцерів не втекли, а відбули до Ніжина (ще до початку бою), щоби підсилити лави захисників Крут українізованим полком ім. Т. Шевченка. Це їм не вдалося.
Перед від’їздом українського потяга розібрали залізничну колію на дві версти. Хто не встиг на потяг? 27 наймолодших студентів і учнів із резерву, які після наказу відступити переплутали напрямок руху. В сутінках по задимленій від пожеж місцевості вони пішли не за залізничну станцію, а на світло пожежі на вокзал і потрапили ворогу в полон. Саме їх більшовики жорстоко вбили.
Джерело міфу: розповіді Дмитра Дорошенка, міністра закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Він наполягав, що офіцери накивали п'ятами з поля бою. І звинуватив у смерті молодих патріотів вище керівництво УНР. До речі, сам Дорошенко мав особисті порахунки із представниками Центральної Ради.
МІФ ТРЕТІЙ: під Крутами загинули всі (майже всі) захисники УНР
Під Крутами ворог убитими втратив 300 вояків, а українські війська за одними даними – 42 вбитими, за іншими – 70–100 (із, нагадуємо, 500–600). Ще 29 січня, перед боєм, Михайло Муравйов, російський генерал, розраховував до ночі потрапити до Києва. Після бою його війська повернули в Бахмач "зализувати рани", збиратися з силами, лагодити колію.
Затримавши ворога щонайменше на 4 дні, українські захисники дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de facto означав міжнародне визнання української незалежності. УНР звернулася по військову допомогу до Німеччини й Австро-Угорщини.
Джерело міфу: вражені горем за загиблими дітьми батьки (і їх можна зрозуміти). Цей міф також десятиріччями продукувався довірливими патріотами та ворогами України. Наприклад, експрезидент Янукович у зверненні на День пам’яті Героїв Крут говорив тільки про студентів, яких, мовляв, "кинули політики". Йому та російському агресору у 2014 році відповідь дав український добровольчий рух.
Один із січовиків так описував від’їзд добровольців: "Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6–ї кляси, який "нелегально" вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно".
МІФ ЧЕТВЕРТИЙ: похорон Героїв крут – велелюдна процесія київськими вулицями
Тривалий час вважали, що похорон героїв Крут – велелюдна процесія київськими вулицями 19 березня 1918 року – зафіксована на світлинах, надрукованих львівським (на той час закордонним) ілюстрованим журналом "Літопис Червоної Калини" у 1931–1932 роках.
Принаймні, редакційні підписи не залишали жодних сумнівів – проводжають в останню путь саме крутянців. Але з'ясувалося, що ті світлини насправді представляють іншу масову ходу – похорони жертв більшовицького терору, що відбулися у столиці трохи раніше, 10 березня 1918.
Інше фото до тієї самої публікації подає справжній похорон Героїв. Дві різні жалобні процесії журнал помилково об'єднав у одну.
МІФ П'ЯТИЙ: усі полеглі під Крутами поховані на Аскольдовій могилі
Загальновідомо, що загиблі учасники бою під Крутами поховані в Києві на Аскольдовій могилі. Про це нагадує і вірш Павла Тичини "Пам'яті тридцяти" ("На Аскольдовій могилі поховали їх…"), написаний у березні 1918–го.
Але знайшлися фотографії, з яких можна зробити висновок: 25 загиблих під Крутами спочили у братській могилі на Новому Братському кладовищі на Печерську, заснованому на кілька років раніше саме як військовий некрополь.
На жаль, до нашого часу Братське кладовище не збереглося.
В журнальному підписі не вказаний некрополь і перекручена дата – це сталося не 10 березня, а 19-го. Ще двох поховали на Аскольдовій могилі – на сімейній ділянці одного з них.
Міфотворчість про Крути не вщухала в діаспорі і в 1930-ті роки, коли бій почали оспівувати поети і публіцисти, попри брак інформації про справжній перебіг подій.
-
Точна дата бою на той час не була відома – чи 29 січня, чи 30. Навіть рік інколи подавали як 1919.
Інтерес до подвигу крутянців підсилився під час Другої світової – і сприймався як паралель із боротьбою ОУН-УПА проти червоних. З'явилися навіть вигадки, ніби крутянці належали до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, а на станцію Крути їх скерував сам Євген Коновалець.
