Треба трохи потерпіти. Це "трохи" мені кожен день здається вічністю. Важко буде описати на папері цю вічність, тому що недостатньо слів для цього існує. Прокидаюся, не розуміючи, чи спав я. І знаю, що сьогодні не буде відрізнятися від вчорашнього.
"Я думаю, що не варто бідкатися і скаржитися, хоча де ще я це можу зробити, як не тут. Адже я повинен подолати те, що трапилося зі мною. Потрібно не тішити себе надіями, але і не здаватися. Малоймовірно, що скоро все закінчиться. Я бачу таку перспективу: або смерть, або в'язниця, де мені треба пробути наступні роки свого життя. Це в тому випадку, якщо я не помру раніше, ніж туди поїду. Туди відправляють терористів, і не всі повертаються живими. Мені там взагалі без ліків не вижити. А іншої перспективи немає", – написав він.
Гриб також написав, що не має наснаги займатися хоч якимись фізичними вправами: "Із фізкультурою все погано. Щось робити необхідно для виживання, а сил це робити немає. Ніяк не можу змусити себе на ранковій прогулянці в бетонному "колодязі" (обгородженій території) щось робити. У небажання тисячі причин. У бажання тисячі можливостей".
Також він написав, що тоді, у серпні 2017-го, коли їхав у Білорусь, то відчував, що це "капкан для нього". У листі хлопець написав: "Я, як звір в капкані. Звинувачую себе в наступному: я знав, куди і до кого їжу, і відчував, що не повернуся. Але, не послухавши нічиїх застережень, я поїхав. Думка така: не страждати даремно. Я не міг все повністю передбачити. Це пастка, в яку я потрапив, як звір в капкан. Навіщо я поперся в капкан, знаючи, що деякі обставини і обіцянки змушують зробити нечуване? Потім я тільки переконався в тому, що підозрював. Ціною свого вільні і життя".
Джерело: 5.ua
