Однак вони так само хотіли здолати та перемогти ворога. Вони ризикували, але це був їхній громадянський вибір. Тож, тепер слід дізнатися більше про українських партизанів із Донеччини та Луганщини.
"Партизанський рух гібридної російсько-української війни відрізнявся від того, який відбувався в Україні в період Другої світової війни. Якщо у 40-х роках 20 сторіччя партизанами були оточені червоноармійці, які опинилися на території противника, то український партизанський рух був народним. Не комбатанти, цивільні люди, здебільшого учасники протестних акцій на Майдані, які знаходилися на території при окупованих територіях виявилися. Спочатку вони захищали свої родини, потім вони почали чинити опір противнику і за деякий час вони перетворилися в потужну силу, з якою противнику довелося рахуватися. Почався цей рух влітку 2014 року. Пік припав на вторгнення регулярних російських військ у серпні-вересні", – говорить експерт Олександр Сурков.
Про них в ефірі програми "Таємниці війни" на "5 каналі" детальніше розповів Володимир Жемчугов, луганський партизан та Герой України.
Володимире, ви до війни жили в Грузії. Були успішним підприємцем. Чому, коли почалася війна, не залишили Україну і не повернулися з родиною в Грузію?
За роки, які я прожив на Кавказі, я був у багатьох містах: Південна Осетія, Абхазія, Нагорний Карабах, Чечня, Дагестан. Ось там я був і бачив, що таке російська армія. Я пережив війну 2008 року і не виїжджав із Тбілісі, бачив ці бомбардування. Розумієте, коли війна прийшла в мій дім, там жила моя мама в Красному Лучі, і я прийняв рішення, що все, мені нікуди діватися і війна вже тут, поруч. Коли по вулицях почали ходити автоматники, почали їздити БТРи, і ось ці люди, які говорять російською мовою, з особливим акцентом. Ми розуміли, що це не місцеві. Коли почалися убивства і грабежі, бандитизм. Я хотів захистити свою маму, своїх рідних, тих, з ким я виріс, тобто тих, хто не міг себе захистити. Для мене все почалося з цього. Другим кроком, коли я розумів, що треба щось робити було усвідомлення того, що я особисто розумів, що не хочу ні в Радянський Союз, ні в Росію. Я хотів туди, де є європейські цінності. Де вільне і розвинене суспільство.
Чи були вашими однодумцями заможні люди Луганщини, які так само, як і ви, поїздили по світу? Чи намагалися ви щось робити, аби чинити опір ворогові?
Ми почали просто з громадської думки: підняти народ, аби вигнати бойовиків. Потім, коли вже почалися убивства, ми зупинили це і почали об'єднуватися, аби захистити себе і свої родини. Почали думати про інструменти зв'язку, якщо до когось прийдуть вночі. Адже по ночах зазвичай приходили. Ми обговорювали, як під'їжджати, швидко збиратися, аби хоча б зробити самооборону. Потім вже коли почався серпень 2014 року з конкретними бойовими діями в Красному Лучі, Сніжному, Антрациті і маючи зброю, ми намагалися допомогти збройним шляхом українській армії. Насамперед мене підтримували люди освічені. Ті, хто могли думати, аналізувати і порівнювати життя за кордоном. Потім так само допомагали ті, хто постраждав від російських бандитів. Бо вони ж їхали натовпами з Ростова. Вони хвалилися, що достатньо приїхати до Луганська, взяти автомат у руки – і за тиждень ти вже заможна людина. У тебе 2-3 машини, повно грошей, дім віджав, який захотів. І ось за цим сюди їхали росіяни.
Луганщина до серпня 2014 року була відносно спокійним регіоном, у порівнянні з Донеччиною. Чи були якісь спроби публічно підняти народ і виселити усіх, хто "наїхав"?
Перші протести, коли народ уже зрозумів, куди їх тягнуть, відбулися на початку вересня. От дивіться: пенсію в Красному Лучі перестали видавати вже у травні. До 1 вересня 26 пенсіонерів померли від голоду. І на початку вересня люди почали виходити до адміністрації по 100-150 осіб. І почали вимагати: якщо ви вже прийшли, захопили владу, то давайте щось робіть – давайте роботу. Звертали увагу постійно на Крим, що там люди отримували і пенсію, і зарплати, а в нас нічого не має. Чим це завершилося в Антрациті, і в Красному Лучі? Росіяни обирали із натовпу 2-3 людини, які найбільше галасували. Цим людям стріляли в ногу, іншим – над головами. І всі розбігалися. І на цьому завершувалися народні протести. Ніхто нікого не питав. Ніхто за тебе не міг заступитися. Люди просто зникали. Їх знаходили або в посадках, або біля доріг. Слух розповзався по місту і люди боялися. Усе трималося на страхові.
Як ви почали працювати з українською армією?
Я був не один такий. Це почалося з травня. І я можу сказати, що нас були тисячі. Навіть не побоюся цього слова, але у 2014 році нас були десятки тисяч, які намагалися працювати з українською армією, СБУ. Повідомляли розвідувальні дані про переміщення російських військ і техніки, давали якусь інформацію, корисну військовим про захоплення влади. Цю інформацію брали із задоволенням. Неодноразово я приїздив у Дебальцеве, приїздив у Краматорськ на військовий аеродром. Ми привозили і передавали ці дані. Уже у травні-червні у нас була російська зброя. У нас у Красному Лучі все почалося з того, що в Антрациті Козицін (учасник бойових дій на боці "ЛНР" – прим.) в травні просто почав роздавати автомати для того, щоб максимально дестабілізувати ситуацію. Я так розумію, "у людей буде зброя – нехай грабують".
Ще один партизан, який допомагав українській владі, Андрій Тараман, розповів про свій внесок до колективної справи.
"Насправді, це виглядало дуже кумедно. Люди спочатку думали, що це войнушки. Зараз барикади побудують і потім порозбігаються по домівках. Дехто з молоді навіть бігав на блок-пости, і вони вважали, що це дуже весело. Дівчата приходили, горілки можна було попити, на гітарі пограти. Коли з часом ситуація почала погіршуватися, багато людей зрозуміли, що це зовсім не жарти. Що люди приїжджають зі зброєю. І жодних жартів тут не буде. Бойовики обіцяли, що вони скоро прийдуть, нас звільнять і всіх патріотів вистріляють. Біля будинку вистроять і вистріляють. Тож, люди боялися і справедливо боялися. Тому пізно ввечері люди збиралися. Спочатку в школі плели сітки, а потім зрозуміли, що про це можуть дізнатися і обережно звернулися до мене. Потім ми обладнали один гараж, зробили там спеціальний тент, на який було дуже легко натягувати основу, і плели маскувальні сітки для нашої української армії. Є знайомі, які живуть на тій стороні, і вони уболівають за Україну, і прагнуть в Україну, але сказати, що це активний партизанський рух я не можу, бо цей дійсно небезпечно. І треба ставитися з розумінням до цього", – розповідає Андрій.
Жителька Донеччини розповіла, як починали утворюватись перші угруповання для допомоги українській армії.
"Усі наші негаразди розпочалися із референдуму. Серед населення провели таку роботу пообіцявши, що буде все прекрасно, і прийдуть до влади ось такі "хороші" люди. Дякувати Богові, що приїхали наші ЗСУ, стали навкруги Новотроїцького і не допустили, щоб ці бандюки зайшли до нас. Коли прийшли наші хлопці, то судячи по них, армії в нас не було на той момент. Одягнені вони були не по-військовому. Матеріальних можливостей теж не було. І коли вони почали рити окопи, ставити бліндажі, ми організувалися (десь 20 осіб) і возили їм усе необхідне. Ми купляли плівку рулонами для бліндажів, металеві конструкції, труби для підпорки. Усе, що ми могли дістати, ми їм допомагали. Тому що люди прийшли захистити нас, і ми були їм дуже вдячні. Зараз уже армія за 5 років, поки був Порошенко, стала армією. Тож, не да Боже, аби нинішня влада її перетворила в ту армію, яка була при Януковичі", – говорить мешканка Донеччини Ольга.
А кому він роздавав цю зброю?
Зайшли колони з російськими бойовиками, зайняли Антрацитівську районну адміністрацію, а Козицін зробив там собі штаб. Тоді було незрозуміло: всі розуміли, що це бандитизм, свавілля. Усі розуміли, що це не регулярна армія, а приїхали якісь бандити. Думали, завтра повернеться українська армія, українська міліція і всіх заарештують, посадять. Якось дивилися на це сторожко. Але Козиціну треба було масово набрати загони. Люди не йшли. Він почав збирати своїх бойовиків, КАМАЗи зі зброєю і зранку приїжджав на шахти на перший наряд. Збирав шахтарів перед будівлею шахти та проводив з ними бесіди. Наприклад, говорив так: "Шахтарі, ви чоловіки або ні? У мене є інформація, що з Києва у ваше місто виїхали бандерівці. Через три-чотири дні вони будуть тут, і я знаю, що вони будуть робити. Вони зберуть на площі усіх російськомовних, з російськими прізвищами, спочатку відріжуть голови вашим дітям, матерям, потім жінкам. Ви будете дивитися та чекати? Ось я привіз зброю. Нумо беріть автомати, вступайте в мою армію, будемо захищатись! Хто лякається брати автомати – стояв реально мішок із жіночими спідницями – силоміць натягнемо спідницю, йди додому, там сиди, боягуз!".
Тобто такі маніпуляції...
Так. Я бачив погляди цих людей, простих шахтарів. На деяких це працювало. Люди дійсно злякалися за свою родину. Хтось брав зброю: хто – з переляку, хто – ідейний. Але завдяки цьому ця зброя попала і нам, тим людям, які планували його використовувати для самозахисту та щоб захищати власний дім – Україну. Отак зброя дісталася і мені. На людину давали автомат Калашнікова, три ріжки патронів і на двох один цинк патронів. Ось з цього все і почалося. Так роздавали зброю. Насамперед потягнулися злодії, для яких це було важливо, бо розуміли, що зброя – це влада. Коли ми приїжджали до Краматорська під час боїв, ми хотіли брати участь у спротиві. Перші автомати нам дісталися в Антрациті, надалі "казачйо" почало торгувати зброєю. Його було багато. Кожну ніч до Антрациту приходили колони з боєприпасами і починали ними торгувати. Влітку 2014 року можна було в "козаків" придбати АК за 200 доларів, ПК – за 300 доларів, РПГ – 400 СВД – 500, ПМ –700, граната 50 доларів, патрони до долара.
І цю зброю ви теж взяли для самозахисту?
Більшою часткою, так. Зброю придбали за мої кошти: я їздив автобусом на Київ, літав у Тбілісі й привозив гроші.
Тобто можна говорити про те, що закупівля цієї зброї була першим кроком до того, що ви стали партизанами?
Перші автомати ми взяли, щоб захищати свої родини. А потім вже, коли почалася війна, ми вже їх використовували як партизани. Хто взяв зброю та пішов воювати з росіянами – тих називали партизанами. Тих, хто допомагав розвідданими, ми називали "підпільниками". Тобто між собою ми чітко розподіляли – він партизан або підпільник.
Дуже просять розповісти про першу партизанську операцію. Це було ще без координації з українською армією. Нас ще не сприймали. Розвіддані брали, але не допомагали ні зброєю, ані боєприпасами. Для будь-якої нормальної людини є психологічний бар'єр, який дуже тяжко переступити. Це вбити іншу людину. Попри те, що це ворог, терорист, окупант, це тяжко для нормальної людини. Для мене поштовхом, щоб переступити цей психологічний бар'єр, став серпень 2014 року. Тоді під Красним Лучом, під Міусинськом, Росія ввела регулярні війська. Їх було дуже багато. Прийшли чеченські батальйони, дагестанські десантні дивізії з "рязанськими". Українська армія зазнавала збитків та відступала.
Бої йшли здебільшого вночі. Ми приходили під Міусинськ, під Новопавлівку, і я пам'ятаю, що чеченці поводили себе дуже жорстоко. Вони полюбляли фотографуватися на фоні підбитих українських БТРів, БМП, на фоні вбитих українських солдатів. Було дуже боляче дивитися, коли отакий "хоробрий чеченський воїн-кадировець" стає ногою на тіло вбитого українського солдата та фотографує його. Мені було дивитися дуже боляче. Нам, місцевим, навіть забороняли їх ховати. Уже був комендантський час, але ми вночі приходили та закопували ці рештки, де могли, щоб їх не дістали хижаки. Це було дуже тяжко. Розумієте, те, що я побачив, для мене було поштовхом. Я переступив цей психологічний бар'єр.
Пам'ятаю першу партизанську операцію, коли українська армія відступила з під Міусинськ, а чеченці розбили там в улоговині під рікою наметове містечко. Російські війська ховалися, вони не ставали в містах. Міста грабувало "казачйо" та місцеві і ті, що понаїхали. А регулярна армія ставала поруч десь у посадках. І ми приходили туди. Я вигадав таку хитрість: брали в магазині пиво, цигарки, приходили до них та дякували їм за те, що "захистили". Однак головною нашою метою було прийти, щоб нас пустили. Ми роздивлялися знаходження караулів, секретів, підраховували особовий склад, роздивлялися, яка техніка. Ці дані передавали українській армії. Приходячи вдень, ми знали знаходження секретів та караулів. Це наша земля, ми змалечку все обійшли у турпоходах в загоні "Подвиг". Вночі приходили з автоматами. Знали, звідки підійти, з безпечної дистанції вистрілювали по наметовому містечку дві-три обойми, хто скільки встигав і тікали. Це була наша перша партизанська операція. З цього дня ми почали їм наносити фізичний воєнний збиток.
Експерт Олександр Сурков згадав основні події тих років, про які вже можна говорити.
"Якщо говорити про український партизанський рух у Донецькій та Луганській областях, він витримав приблизно три періоди організації. Перший, початковий, коли добровольці в основному забезпечували розвідінформацією сили АТО, передавали інформацію про рух військових частин угрупувань противника. Далі з прибуттям до сил АТО великої кількості артилерії партизани займалися вказуванням цілей. Пізніше стали провозити силові акції.
Це було враження особового складу противника, військової техніки, військові об'єкти. Щодо операцій, які можна розповідати. У Донецьку під час активних дій в ДАП було знищено інфраструктуру трансформаторних підстанцій, що дозволило послабити тиск противника. Далі в тому ж Донецьку було знищено систему великокаліберного міномета "Тюльпан". Найцікавішою, мабуть, є історія, коли одну з машин "гумконвою" наші партизани викрали. Після цього в розташуванні російських частин сказали, що машину вкрали козаки. Козакам довели інформацію, що машину вкрадено російськими військовими. Після цього в окупантів виник конфлікт, що переріс у стрілянину з втратами.
Розповідати нині про багато речей складно, зважаючи на те, що нормативна база неоголошеної гібридної війни не дозволяє інформувати про операції, що мають неоднозначне тлумачення з боку закону. Але можна сказати, що ліквідація таких політичних та військових ватажків "ДНР" та "ЛНР", як: Мозговий, Захарченко, Моторола, Гіві – на сьогодні, жодна з організацій напряму відповідальність за них не прийняла. Робіть висновки", – розповідає Сурков.
Скільки часу вам вдавалося бути непоміченими для бойовиків?
Уперше один із наших осередків засвітився тільки тоді, коли я попав у полон. Це було вже за півтора року після початку. Підпільники попадали до підвалів. Їх жорстоко били, катували електричним струмом. Саме з партизанів я потрапив перший тільки в 2015 році. Ніхто з них не виходив далі блок-постів. Це давало нам можливість пересуватися Луганщиною. Ми пересувалися уночі, удень відпочивали в посадках, здійснювали операції і поверталися таким же чином.
Військовослужбовець ЗСУ Анатолій Штефан розповів про власний досвід партизанства.
"Взагалі є велика помилка у деяких українців вважати що всі, хто залишились на окупованих територіях, є "сєпарами", "зрадниками". Це українці, це по-перше. Більшість цих українців піддалися агресивній інформаційній пропаганді Кремля, їхнім фейкам. Заручники обставин. Наприклад, у 2014 році у Волновасі я зустрів жінку, яка виїхала з окупованої території. Вона надала нам координати і показала на карті скупчення ворога. Я знаю, що наші артилерійці відпрацювали, перевірили – ця інформація підтвердилась. Є люди, які знають дуже багато: і розташування підрозділів російсько-окупаційних військ, і їхні переміщення, фотографії. На жаль, ми не можемо сказати, хто це. Ви самі розумієте, що вони там ходять по лезу ножа, віддають усе. Але такі люди є. Я моніторю, дуже багато читаю з соціальних мереж, в тому ж "ВКонтакті". Дуже багато людей пишуть, що вони помилились. Цих людей потрібно, мабуть, рятувати не тільки зі зброєю, але й інформаційно", – розповідає Анатолій.
Ви зараз займаєтеся активно патріотичним вихованням. Зустрічаєтеся з молоддю тут, на мирній території України. Що ви говорите молоді? Ви розказуєте свою історію?
Коротко намагаюся розповісти свою історію. Але здебільшого я навчаю молодь думати. Замислюватися над тим, що війна – це тільки здається, що вона десь далеко. Вона може прийти в будь-яке місто України. Для Росії не існує меж – Сирія, Лівія. Вони готові масштабно вести війну. Тому змушую молодь думати. Ми теж у 2014 році в Луганську вважали, що таке не може нас торкнутися.
Ми в Україні, в Європі, Росія поруч, "дружня" начебто країна. 21 сторіччя на дворі. Яка війна? З'ясувалося, що це все легко для Росії.
Коли ви повернетеся на Луганщину, а ми всі віримо в перемогу, тому що вона неодмінно настане, що ви зробите насамперед?
Знаєте, дуже тяжко. Я думаю про це, але з кожним роком, відкорковуючи ситуацію в моєму рідному місті, у Красному Лучі, у тому ж Луганську, я бачу, що ми повернемося – і це буде просто випалене поле. Кожен день закриваються підприємства, ріжуться на металобрухт. Цього року в Красному Лучі зачинені всі шахти, ніхто вже не добуває вугілля. Коли ми повернемося, доведеться все відроджувати з нуля. Я вірю, що ми відбудуємо там гарне життя.
Зараз у вас є можливість звернутися до тих, хто живе на окупованих територіях, хто там залишився. Що б ви їм хотіли сказати?
Для багатьох я наводжу приклади. Була більш ніж 40 років така фейкова країна ГДР, яку вигадала Росія. Німців штучно розділили на дві країни. Таким чином була розділена вся Східна Європа. Були країни, яких окупував СРСР та країни вільні: Італія, Франція, Австрія. Я хочу, щоб ви задумувалися, чому так. Особисто я впевнений, що прийде воля, нас звільнять від російської окупації, і ми будемо жити вільно та щасливо. Не треба нічого вигадувати. Подивіться, як зараз живуть люди, що звільнилися від російської окупації. Вважаю, що ми теж до цього прийдемо.
Довідка: Жемчугов Володимир Павлович. 49 років. Народився на Луганщині в місті Хрустальне (раніше Красний Луч). Закінчив Алчевський гірничо-металургійний інститут. З 2007 року займався підприємництвом. Працював у Грузії. З початком російсько-української війни повернувся до України. З травня 2014 року організатор та активний учасник руху опору проти російської окупації на Луганщині. З грудня 2014 року по вересень 2015 року здійснив 30 спеціальних операцій зі знищення військових об'єктів ворога та особового складу окупаційних військ. 29 вересня 2015 року під час виконання чергового бойового завдання підірвався на міні. Унаслідок чого втратив кисті обох рук і зір. Із важкими пораненнями потрапив у полон. Тривалий час утримувався в Луганському СІЗО. Був звинувачений у підриві залізничної колії в районі міста Лутугине та електроопори Хрящуватого. 17 вересня 2016 року Володимира Жемчугова звільнили з полону. Проходив лікування, зокрема в Німеччині. 21 січня 2017 року ушанований званням Героя України.
Джерело: 5.ua
