Перша її фаза мала назву "Святі Горі", внаслідок якої отримало свободу місто Красний Лиман. Звільнення Красного Лиману змінило оперативну обстановку навколо Слов'янська. Повернення доволі великої території дало змогу перекинути наші війська на лівий берег і розмістити там частини, які мали діяти далі.
У ворога залишилася територія, яка була навколо ріки – лісовий масив, де знаходилися декілька населених пунктів. Ці опорні пункти контролювали міст, який і був нашою метою. Операція отримала назву "Мелова флора" (за назвою заповідника поблизу Кривої Луки): стояло завдання захопити плацдарм на лівому березі Сіверського Дінця, одночасно перекривши лінію комунікації на Слов'янськ і Миколаївку, тобто на основні опорних пунктів противника.
Операція була запланована трьома штормовими групами. Перша – на базі 25-ї бригади, мала рухатися на Ямпіль, друга – на Закотне, третя – на Іллічівку. Унаслідок планувалося звільнити Закотне, Криву Луку і плацдарм, який би дозволив діяти на західному напрямку.
Кількість людей, які булі задіяні на проведення цієї операції:
Для активних дій застосовували:
-
три штурмові батальйонно-тактичні групи: перша – БТГ (батальйонно-тактична група) 24-ї бригади; друга – штурмова група 25-ї бригади; третя – БТГ 95-ї бригади, до складу якої увійшла БТГ 79-ї бригади;
військовослужбовці 3 і 8 полків спецпризначення;
73 і 140 центр спецназу ВМС;
підрозділ полку спеціального призначення "Барс" Національної гвардії.
Артпідтримка: 55 артилерійська бригада, третій батальйон 80 бригади.
З повітря: 2 тактичних штурмовика СУ-25.
Для подолання водних перешкод одну з груп посилено переправними засобами.
Усього:
-
ЗСУ – 1500 людей;
Національна гвардія – 150 людей;
МВС – до 250 людей;
разом із силами забезпечення і підтримки – майже 4000 людей.
Передовий командний пункт розгорнули в районі міста Райгородок, звідки командував операцією Віктор Муженко – начальник штабу АТО.
Операція "Мелова Флора" була досить масштабною. Тому важливо подивитися на неї ніби з висоти пташиного польоту.
У студії спецпроєкту "Таємниці війни" з Яною Холодною – Віктор Назаров, генерал-майор ЗСУ, який планував цю операцію. На час звільнення Слов'янська був начальником оперативного штабу АТО. На цій посаді спланував приблизно 40 операцій.
У військових керівними документами передбачено певні терміни на опрацювання оперативних планів, документів бойових дій у залежності від масштабу. Специфіка АТО полягала в тому, що керівні документи не передбачали взагалі застосування Збройних сил саме в таких операціях. Лише прийняття закону та внесення змін до закону "Про боротьбу з тероризмом" дозволяло ЗСУ, що залучались для проведення антитерористичної операції, вести певні дії у її рамках.
"Звісно, за такий короткий час ніхто б не встиг зробити якийсь пакет документів або вимог, або перелік, які б чітко визначали, що робити так або так. Тому здебільшого це відбувалось певна така імпровізація. Ми враховували досвід, набутий під час навчання в академіях та в ході заходів оперативної підготовки під час командно-штабних навчань", – розповідає пан Назаров про підготовку до операції.
У класичному вигляді кожна операція повинна мати план, тобто спочатку відпрацьовується замисел. Його затверджує старший начальник, а вже на підставі цього відпрацьовуються документи оперативного плану чи плану дії, які затверджує безпосередньо керівник або командувач угруповування військ, сил, які проводять цю операцію.
"Але враховуючи дуже погану ситуацію з отриманням достовірних розвідданих (скажімо, не більше 50% від загального обсягу інформації, яку ми отримували), це не давало можливості ретельно спланувати. Були проблеми з боєготовністю і з бойовим складом, тобто ми не знали, що матимемо сьогодні, що у нас буде завтра. І це теж все відпрацьовувалось, скажімо так, в "онлайн-режимі". Тобто ми втрачали дві ознаки, які нам дозволяли розробити план як такий", – пояснює Віктор Назаров.
На його думку, було б, мабуть, неправильно витрачати час на розробку документів, які не будуть виконуватись.
"Тому командувач, керівник АТШ прийняв рішення: ми відпрацьовуємо замисли, а до замислів відпрацьовуємо деякі важливі документи, плани, необхідні для організації та здійснення управління військами та силами. Сама ідея проведення цієї операції обговорювалась і досліджувалась протягом щонайменше трьох діб після завершення операції зі звільнення Красного Лиману", – зізнається офіцер.
Обов'язково враховувався досвід, отриманий під час минулої наступальної операції. Військові розуміли, що звільнення Красного Лиману – це тактичний результат.
Теорія воєнного мистецтва має три складові: тактику, оперативне мистецтво і стратегію.
Досвід Першої та Другої світових війн свідчить, що зазвичай тактика дотична до оперативного мистецтва, а оперативне мистецтво – до стратегії.
Але в рамках кожної на своєму рівні вирішується свій блок завдань, тобто батальйон чи бригада не може виконати задачу, яку може виконати армія чи корпус. Те, що зробили батальйон чи бригада, – це тактичний успіх, тактичний результат, але він може мати набагато більше значення політичне, воєнно-політичне чи воєнно-стратегічне.
Після Другої світової спостерігалась тенденція, коли тактика як галузь воєнного мистецтва вже була не просто дотична до оперативного мистецтва, вони одна на одну накладались. Стратегія – на оперативне мистецтво. Нині військові вважають, що тактика, оперативне мистецтво і стратегія можуть настільки накладатись на одне одну, що тактика може бути накладена на стратегію чи навпаки.
"Тобто успіх наших підрозділів у звільненні Красного Лиману чому тактичний? Йдеться про територію, скажімо, не більше ніж 50 кв. км – це тактичний масштаб. Але ми залишились на лівому березі Сіверського Донця, не мали плацдарму, а тільки завдяки тактичному успіху покращили своє оперативне положення. Це дало дуже важливий політичний аспект, і це був тактичний успіх, який зумовив серйозні позитивні воєнно-політичні наслідки. Всі побачили, що ЗСУ спроможні виконувати задачі, які перед ними стоять. Навіть не в повному обсязі, ми дали серйозний доказ того, що ми здатні звільняти нашу територію. Збройні сили України довели, що здатні виконати поставлене перед ними згідно Конституції України завдання", – наголошує пан Назаров.
Замисел військової операції зі звільнення Слов'янська складався з кількох етапів: звільнення Красного Лиману, далі – Ямполя, Закотного до Кривої Луки.
"Ми досягли тактичного успіху в першій операції, але треба було зробити успіх оперативним. Друга операція проводилась, щоб досягти результатів, які матимуть значення. З військової точки зору було зрозуміло, що якщо ми цю територію звільняємо, то це вже буде територія порядка 100-120 кв. км, це вже оперативний масштаб. Звільнення Миколаївки було операцією нового стратегічного рівня", – пояснює офіцер.
ЗСУ мають чітку структуру органів управління. Вона залежить від організаційно-штатних структур управління.
"У нас було мало бойових частин, бойового складу. І ці військові частини були розпорошені, могли знаходитись на відстані 100 км одна від одної. Відповідно, збільшувалась кількість частин управління: маються на увазі командири бригад, батальйонів, а для для командирів батальйонів – це роти, взводи, відділення, аж до самого тактичного рівня. Аж до самого командира відділення", – зазначає Віктор Назаров.
Теорія каже, що найзручніше організовувати ці питання й здійснювати оперативний вплив, коли є 7 + – 2 об'єкта в управлінні. Перед операцією "Мелова Флора" кількість таких об'єктів складала більше 30. А якщо порахувати сили і засоби інших військових формувань, то до 40. Треба було забезпечити з ними зв'язок.
"Тут ми, можливо, порушували певні принципи класичних операцій, коли кожен начальник відповідає за свого підлеглого і ставить йому завдання, а той – своїм підлеглим. Нам доводилося ставити завдання на один-два ступеня нижче. Тому й були вибудувані специфічні системи зв'язку як складової системи управління, неможливо було застосовувати аналоговий зв'язок. Треба було спиратися на цифровий (а їхня кількість була обмежена). І тут було головне, щоб кожен командир батальйону, роти був на зв'язку, щоб завжди чув голос свого командувача. Цього ми досягли", – офіцер каже, що вдалося за модульним принципом побудувати систему зв'язку, яка потім знайшла своє відображення у побудові підрозділів зв'язку, які теж почали будуватися за модульним принципом.
І саме тому передовий командний пункт був розміщений в Райгородку, максимально наближено до лінії фронту. Але були проблеми організації зв'язку різного характеру: і пригнічення, і погана якість прийому. Це дуже сильно обмежувало можливості військових.
"Наближений до лінії фронту командний пункт – бо потрібно було мати очі керівника на полі бою. Адже доповіді командирів були актуальні, але не завжди відбивали реальний стан речей, адже він не знає загального замислу. І йому не потрібно це знати. А командувач веде гру, як на шахівницях, одночасно 30-40 партій. Коли командувач там і він знає обстановку, то не потрібно двічі або тричі доповідати і надавати пропозиції або пропонувати щось робити. Рішення приймалися тут же на місці. І це економило дуже багато часу", – зізнається пан Назаров.
Із загальної кількості залучених до операції безпосередньо вели дію трошки менше – три штурмових групи.
Група 24-ї бригади діяла з півночі, з району Кіровська в загальному напрямку на Закотне. Вона діяла в лісі, тобто мала дуже обмежені можливості для руху і маневру. Тому був доволі високий ризик засідок і потрапляння в пастки, що не раз траплялося. Друге, з чим вони стикнулися, коли вийшли перед Закотним на лівому березі – це встановлення можливості подолання річки. Тобто або міст, або брід. Група знайшла брід і скористалися ним, щоб вийти з південного сходу і замкнути маленьке тактичне коло навколо Закотного.
Ця група на лівому фланзі угруповування перша зазнала контратаки бойовиків і терористів. Тоді загинув комбат Ляшенко і сім бійців із ним.
"Це була неочікувана контратака, але вона довела нам, що після того, як супротивник зрозумів деякі елементи напрямів наших дій, він зміг реорганізуватися, здійснити тактичні перекидання і наростити свої зусилля на правому фланзі", – робить висновок генерал-майор.
Група на базі 25-ї бригади, яка діяла по центру, працювала з боку Красного Лиману та через Діброву і Іллічівку на Закотне. Їхнє завдання полягало в тому, щоб розсікти бойовий порядок противника, який діяв на цьому напрямку.
У Закотному був дуже добре оформлений у фортифікаційному плані пункт оборони противника. Вони теж рухались лісом, де була фактично одна дорога, а друга – дуже слабенька. Дуже багато просік перетинали цю дорогу. Бойовики всіма своїми вогневими засобами, переміщуючись просіками, вздовж прострілювали. Рухаючись, наші колони постійно потрапляли під вогонь – це дуже сильно знижувало середній темп пересування. Потім вони теж вийшли до мосту в Закотному, але міст був частково підірваний, і це дуже обмежило маневр.
"Плюс у районі Дібровки була засідка. Ми вважали, що це чеченські бойовики, скоріш за все, кадировці. І щоб усунути цю затримку, слід було прийняти рішення (я безпосередньо ставив задачу) на перекидання десанту вертольотами в той район. Ця проблема була швидко вирішена", – пригадує Назаров.
Третя група, на базі 95-ї бригади, рухалась лівим берегом Сіверського Донця з району Райгородок, Донецьке, Маяки – і вона теж мала вийти в район Кривої Луки. Проблема була в тому, що група взагалі не мала тактичного зв'язку з іншими штурмовими групами. Вона фактично діяла самостійно. Але армійці знайшли дерев'яний міст поблизу Іллічівки (нині – Озерне), де в подальшому були обладнані всі комунікації.
Під час бою траплялися форс-мажорні ситуації, й командири на місцях мусили приймати рішення самостійно.
"Були проблеми з рухом 25-ї бригади, вона постійно прострілювалась. Ми намагалися отримати інформацію від наших командирів щодо їхнього місцезнаходження. Потім ми від такої практики частково відійшли. Коли треба було знати місцезнаходження, щоб не нанести нашим ураження своїм же вогнем і розуміти, де перебуває ворог і як може рухатися, ми перевіряли дані, і часто з'ясовувалося, що підрозділи знаходяться не там, де мали би бути. Командири розуміли, що все може прослуховуватися. Потім були зроблені переговорні таблиці, за якими визначали, де знаходиться певна точка, якщо це не доповідали її реальне положення", – пояснює генерал-майор.
Штурмова авіація застосовувалась не так часто, як хотілось би, каже він, враховуючи її склад, можливості бойової підготовки екіпажів і місцевість. Не було можливості наносити авіаудари та скидувати бомби хаотично. Мали бути розвідані конкретні вогневі точки. Бомбардування не може застосовуватися по мобільних об'єктах, зазначає Назаров. Це мають бути стаціонарні об'єкти, координати яких відомі завчасно.
"В нашій ситуації зазвичай про групи бойовиків, їхні скупчення ми дізнавалися буквально "в онлайн-режимі". Враховуючи час підльоту, підготовку, завантаження – це 1,5-2 години. За цей час об'єкт змінював положення і, на жаль, ці удари часто були з результатом не таким, як ми розраховували. Ми наносили удари по опорному пункту в Закотному, а коли зайшли, подивились – дуже мало було влучань. Складно було в тих умовах забезпечити вогневе враження", – наголошує офіцер.
Гіркін свого часу зазначав, що через Сіверськ проходила єдина їхня нитка комунікацій. І через цю операцію вони були відрізані від постачання.
Після звільнення Красного Лиману українська армія, створивши плацдарм для наступу на ворога та звуження кільця довкола Слов'янська, почала готувати операцію з перекриття противнику т. зв. "дороги життя", якою російські найманці з РФ отримували зброю та продовольство. Важливим елементом дороги були мости через Сіверський Донець у районі Закотного та Кривої Луки.
Як пише військовий журналіст Михайло Жирохов, для оборони стратегічного для російських найманців шляху бойовики стягнули велику кількість особового складу, найбільш підготовлених бойовиків. Ідеться про т. зв. роту "Крим", де воювали перебіжчики з кримських частин ЗСУ і кримські добровольці. Саме їм передали все наявне у Стрєлкова-Гіркіна важке піхотне озброєння: крупнокаліберні кулемети, станкові гранатомети, міномети та стрілецьку зброю.
Захистити дорогу для колаборантів було важливо, щоб отримувати з Росії зброю та боєприпаси. Тому вони серйозно підготувалися до наступу ЗСУ. Зокрема, організували декілька засідок. В одну з таких потрапили бійці 25-ї бригади, які рухалися зі звільненого Красного Лиману. Дорогою до основного блокпосту російські найманці встановили потужний фугас, а по обидва боки – позиції для станкових гранатометів СПГ-9 "Спис".
Після підриву фугасу ворог відкрив вогонь по колоні зі снайперських гвинтівок і підствольних гранатометів. Десантників урятував розвідвзовд 95-ї бригади, який вдарив у фланг бойовиків. Чимало військових, зокрема офіцерів 25-ї бригади полягло в бою. Дві зведених групи 24-ї механізованої бригади з БМП і танками та спецпідрозділи Нацгвардії саме рухалися в бік Ямполя, який ворог покинув без бою. Далі, рухаючись у селище Закотне, піхотинці 24-ї механізованої бригади також потрапили в засідку, зазнавши серйозних втрат.
Та стратегічне завдання – перекрити противнику "дорогу життя" – українські військові виконали. Російські найманці із серйозними втратами відступили до Сіверська і Слов'янська.
Щодо ворога, то інформація про нього була суперечливою, зазначає Назаров. Враховуючи наявні час і можливості для зосередження необхідних сил й засобів на якійсь конкретній ділянці, напевне, співвідношення сил і засобів не завжди було на користь ЗСУ, підмічає він.
Віктор Назаров розповідає про те, як начальник Генштабу Куцин прибув із перевіркою у штаб АТО:
"Ознайомившись із перебігом операції та її результатами, він здивувався: "А як же ви відважилися на проведення таких масштабних дій, якщо не мали співвідношення в силах і засобах один до трьох на свою користь?". Ми відповіли, що якщо б ми враховували цей фактор, то навряд би взагалі кудись рухалися. Ми спромоглися на конкретних ділянках зробити так, щоб нас там було значно більше. Це давало позитивні результати".
Було багато інформації з різних джерел, зазвичай неперевірених, про наявність у бойовиків танків, БТР, БМП. Подекуди даними були неточними, каже Назаров.
"Отримую довідку. Там написано "50 танків". Здивований, де вони стільки взяли, це ж фактично пів танкової бригади... "Там ми перевірили, все розвідники доповідають" . Добре, доповідаємо в Київ. Дзвонять з Адміністрації Президента, навіть із президентом я на цю тему розмовляв. Питають, де ми такі цифри взяли. Кажу: "Мені розвідники доповіли". Питають розвідників – ті кажуть: "Нам із Києва доповіли". Замкнуте коло. Я потім кажу: "Так, при мені рахуйте, як ви вийшли на цифру 50". Вони почали рахувати, кажуть "мабуть, помилилися". "Як же ви рахували?" – "Брали всю інформацію, що надходила, якась згадка, щось схоже на танк проїхало – все сплюсували за кілька днів – ось 50 і вийшло". Ми цю "методику" скоригували і намагалися більш реалістично підходити до таких речей", – розповідає офіцер.
Але рівень підготовки в бойовиків був дуже серйозний, пригадує він. Каже, відчувалося, що там були реальні військові, які вміли діяти і тактично, і в складі груп, і в складі підрозділів. Вони мали можливість переміщатися цивільним, залізничним транспортом. Українські ж військові фактично були на зовнішньому колі, а окупанти всередині могли набагато швидше переміщатися.
Це було однією з причин того, що ЗСУ не пішли прямо на Слов'янськ, пояснює Назаров. Не було чіткої уяви про те, скільки там ворожих сил і засобів і як вони розташовані. І після того, як плацдарм Крива Лука – Закотне, десь 50 кв. км, було захоплено і досягнуто оперативного успіху, погіршилася погода – багато дощів, холод, багнюка.
"Всі шляхи підвозу, якими рухалися війська, пролягали лісами, просіками, що негативно вплинуло на темпи просування. Треба було підтягнути артилерію, склади боєприпасів, матеріальних засобів. Розосередити війська. Закріпитися. Треба час. І навіть за три доби в тих конкретних умовах це не зробиш. Тому зробили паузу, нарощували зусилля, закріпилися. Це була необхідна пауза, щоб ми підготувалися до подальших дій. Тому нереально було вести мову про те, щоб сходу заскочити в Слов'янськ, а потім з нього тікати, бо щось не розрахували", – підсумовує Віктор Назаров.
Тим не менш, друга фаза вдалася і ЗСУ взяли цей плацдарм, підготувавши фундамент для походу на Слов'янськ...
Довідка. Назаров Віктор Миколайович – випускник Київського вищого загальновійськового командного училища. Наприкінці 2000-х пройшов навчання у Женевському центрі політики та безпеки ООН.
З 2008 року генерал-майор ЗСУ. На початок російської агресії проти України перший заступник начальника Головного оперативного управління ГШ ЗСУ. 21 травня 2014 року Віктора Назарова призначили начальником оперативного штабу АТО. На цій посаді спланував приблизно 40 операцій, серед яких операція з деблокування Луганського аеропорту. З 2015 року виконував обов'язки начальника головного оперативного управління ГШ ЗСУ та першого заступника начальника ГШ ЗСУ.
У серпні 2019 року написав рапорт та звільнився з лав ЗСУ.
Дивіться також попередній випуск: Окупантів били на землі і з неба: воїн ЗСУ розповів, як у 2014-му звільняли Красний Лиман – "Таємниці війни"
Джерело: 5.ua
