Українська мова була йому рідною
Народився Памво Беринда між 50-70-ми рр. XVI ст. і отримав при хрещенні ім'я Павло. Щодо його походження є кілька версій. За однією, малоймовірною, він народився в Молдавії чи Румунії. Але більш достовірним видається версія про його походження з Галичини або Волині. Деякі історики стверджують, що місцем його народження є село Чайковичі на Самбірщині, тепер Львівської обл., позаяк Беринди там живуть і донині.
Як зрозуміло з творів Беринди, його рідною мовою була українська, із можливим впливом бойківського та покутського діалектів. Нічого достеменно не відомо і про те, де Беринда здобував освіту, хоч був надзвичайно освіченою людиною. Крім української, добре знав церковнослов'янську, старогрецьку, латинську і польську мови. Одні історики стверджують, що Памво навчався в монастирі на Покутті, інші – що у львівській братській школі, а треті – що в Єрусалимі. Свою кар'єру Павло Беринда розпочав як гравер-художник, а майстерність, припускають, удосконалював у Кракові.
Під патронатом українських магнатів Балабанів
Книгодрукування в Україні-Русі на той час лише зароджувалося. Львівський єпископ Гедеон Балабан у родовому маєтку в Стрятині разом із небожем Федором відкрив школу й друкарню. І запросив Беринду організувати її роботу. Павло Беринда стежив за друкуванням, займався правкою й перекладом книг. Тут же розпочав роботу над "Лексиконом славяноросскім".
Приблизно в цей же час він одружується і приймає сан священика. У нього народжується син Лукаш.
Після смерті Федора (1606) і Гедеона (1607) Балабанів Беринда, найімовірніше, працював і жив в Олександра Балабана, старости Рогатинського й Трембовельского. Після цього переїхав до Львова і трудився у Львівському братстві, в якому була своя друкарня. Тут він брав участь у виданні багатьох книг. Скрізь, де з'являється Беринда, книговидання пожвавлюється.
Приблизно 1613-го, після смерті дружини, він приймає постриг, стає ченцем і змінює світське ім'я Павло на Памво. До 1617-го Беринда працював у Львові типографом братської друкарні й викладачем братської школи. Там виходить його збірка віршів і діалогів-промов "На Коляду і Щодрий вечор".
Головний друкар православної церкви
Київ на початку ХVІІ ст. був культурним і релігійним центром України. Архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький викуповує стрятинську друкарню, яка після Балабанів кілька років стояла пусткою, і перевозить до Києва. Запрошує Памву Беринду для перекладу, редагування та художнього оформлення збірника церковних служб на 1064 сторінки.
Після видання в січні 1619-го книги "Анфологіон" він повернувся до Львова і в кінці року остаточно переїхав до Києва разом із сином Лукашем і братом Степаном. Лукаш навчався у братській школі. А Стефан допомагав Памві у видавничій справі, був поетом і гравером.
Єрусалимський патріарх Феофан, перебуваючи 1620 р. в Києві, надав Памві Беринді звання протосингела, тобто помічника патріарха. Невдовзі Беринду призначають директором Києво-Печерської друкарні. Він став архітипографом – головним друкарем православної церкви. Жодне київське видання не виходило без його участі. Як архітипограф, редактор і перекладач Памво Беринда працював над такими великими лаврськими виданнями, як "Анфологіон" (1619), "Номоканон" (1620), "Бесіди Іоанна Златоуста" (1623), "Тлумачення на "Апокаліпсис" Андрія Кессарійського " (бл. 1625)," Повчання авви Дорофея "(1628) й ін.
Із посольством у Москву
У І пол. XVIІ ст. відносини Речі Посполитої з Московією були не надто дружніми. Російський цар лютував, бо українські козаки 1604 р. штурмували Кремль разом із польським військом, що підтримувало царя Лжедмитрія. На знак примирення київський митрополит Іов Борецький запропонував цареві налагодити спільний випуск православних книг.
Саме Іов Борецький 1624 р. сформулював ідею єдності православної Руси. Тоді в свідомості частини козацтва й інших прошарків суспільства оформився погляд на Московію як на потенційну союзницю у боротьбі з "ляхами". Це започаткувало становлення в українському політикумі промосковської течії.
Із посольством у Москву 1624 р. поїхав і печерський старець Памво Беринда. У подарунок цареві й місцевому патріархові він повіз безцінні книги. Та цар протримав київське посольство без аудієнції кілька місяців. Книги він прийняв, але образи не пробачив і проєкту не підтримав.
Беринда з повагою ставився до церковнослов'янської мови – словенської, чи словеноруської, як він її називав. Однак усвідомлював: тогочасному українцеві вона була незрозуміла. Тож друкар казав, що до церковних справ слід залучати й живу народну мову. Він першим наважився вголос сказати, що "широкий и великославний язик словенский трудності до верозуміня многиї в собі маєть, зачім і сама церковь руська многим власним синам своїм в огиду приходить". Тоді серед київських науковців слово "руський" вживалося в значенні "український", "литовський" – "білоруський", а "московський" – у сучасному значенні "російський".
"Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє"
Ще з XVI ст. з'являються словники різних авторів зі спробами перекладу слов'янських текстів розмовною українською, щоб полегшити розуміння церковних текстів. Беринда був палким захисником використання саме церковнослов'янської мови – але за наявності тлумачень.
Він вирішив зібрати й витлумачити живою мовою книжні старослов'янські слова. Як результат його праці 20 серпня 1627 р. вийшов у світ "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє", надрукований на кошти автора в Києво-Печерській лаврі.
"Лексикон" став наслідком майже 30-річної праці. Про це він сам пише в передмові, присвяченій своїм колишнім покровителям з українського шляхетського роду Балабанів. Для того часу словник мав велике практичне значення. Адже у школах викладали не тільки церковнослов'янську мову, а й частину предметів нею ж, а також друкувалося чимало літератури. Та церковнослов'янська навіть в українізованому варіанті була далека від розмовної.
Перший тлумачний, енциклопедичний та етимологічний словник
Дослідник творчості Памви Беринди Василь Німчук зазначив: "При вивченні декількох екземплярів першого видання "Лексикону"(1627)... було виявлено цікаві факти, які проливають світло на роботу Памви Беринди над словником... Кожен із розглянутих примірників чимось відрізняється від інших. Текст другого видання "Лексикону" (Кутеїнський монастир, 1653) також не співпадає у всіх деталях із жодним із зазначених примірників першого видання. Очевидно, "Лексикон" друкувався кількома заводами, і в процесі друкування кожного нового заводу автор вносив у текст словника якісь зміни. Крім того, Памво Беринда додавав тлумачення деяких слів, залишених спочатку без перекладу".
"Лексикон" Беринди налічує майже 7 тис. словникових статей і розділений на дві частини. Перша – власне "Лексикон славеноросскій", а друга – словник іншомовних слів, загальних назв і власних імен, що зустрічалися в літературі того часу. У цілому ж, у словнику Беринди є елементи тлумачного, енциклопедичного і етимологічного словників.
Цей труд наводить слова з п'ятою літерою сучасного українського алфавіту – Ґ.
Словник "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" відіграв важливу роль у розвитку не лише української мови, але й білоруської, російської, румунської, польської лексикографії.
Помер Памво Беринда 23 липня 1632 р. Його "Лексикон" живий і сьогодні, бо не втратив свого значення. Адже переклади та тлумачення слів допомагають вивчати словниковий склад української мови XVII ст. 1961 року вийшло друком факсимільне видання праці з фундаментальним дослідженням В. Німчука.
Інформацію взято з відкритих джерел
Читайте також: Як "плід хворої фантазії" став надійним методом пошуку злочинців: несподівані факти про відбитки пальців
Джерело: 5.ua
