Звучить абсурдно, але років 30 і більше тому потрапити, наприклад, із Баку до Стамбулу можна було лише гаком через Москву. Азербайджан радянська влада ізолювала від культурно близьких йому народів та співвітчизників. Наприклад, по обидва боки радянсько-іранського кордону біля Нахічевані вистачало родичів, які не бачилися десятиліттями...
Безуспішні зусилля центру вирішити ситуації в Карабаху, нездатність керівництва захистити національні інтереси Азербайджану, тяжке становище біженців привели в грудні 1989 р. до народного вибуху під проводом НФА. Тодішній голова Ради Міністрів Азербайджанської РСР Аяз Муталіб згадував розмову з першим секретарем ЦК Компартії республіки Абдурахманом Везіровим. Вона відбулася 25 грудня 1989 р.: "Він сказав, що назріває катастрофа, і ми повинні просити допомоги у Москви. У нас не було власних внутрішніх військ МВС, екіпірованих шоломами і палицями. Вони підпорядковувалися тільки наказам із Москви. Ми попросили МВС і Раду Міністрів надіслати війська". 
31 грудня тисячі азербайджанців перетнули річку Аракс на кордоні з Іраном, натхнені першою за десятиліття можливістю братання зі своїми співвітчизниками. З боку Ірану в заворушеннях брало участь близько 800 осіб. Пізніше ця дата стала Днем солідарності азербайджанців усього світу.
10 січня 1990 р. Президія ВР СРСР ухвалила постанову "Про грубі порушення закону про держкордон СРСР на території Нахічеванської АРСР". У газетах почали писати, що азербайджанці "кинулися в обійми ісламському фундаменталізму". НФА розглядав рух у Нахічевані як частину боротьби за незалежність Азербайджану, натхненну падінням Берлінської стіни. Частини Радянської армії стали насильно видворяти з Нахічеванської автономії. Було знищено близько 700 км радянсько-іранського кордону. 29 грудня у Джалілабаді активісти Народного фронту захопили будівлю міськкому партії. А вже 11 січня – кілька адмінбудівель і владу в місті Ленкорань. Восени 1989 і на початку 1990 р. районні відділення НФА скинули 27 секретарів райкомів КПРС.
Хвилювання в Баку
3-4 січня 1990 р. на приміські траси і магістралі Баку вийшли перші пікети Народного фронту Азербайджану, які ставали все масовішими. Усі машини, зокрема військові, оглядалися, а пасажири перевірялися. 11 січня Народний фронт організував у столиці масовий мітинг, щоб висловити протест проти бездіяльності уряду.
За два дні в Баку на пл. Леніна почався мітинг із вимогою відставки першого секретаря ЦК Компартії АРСР Абдурахмана Везірова, який, на думку мітингувальників, не зміг забезпечити безпеку азербайджанського населення в Нагірному Карабасі і прилеглих районах. Того ж дня в Баку почався погром вірменів. Людей викидали з балконів, нападали на вірмен і на вулиці. Дивно, але місцеві органи влади і розквартирований в місті 12-тисячний контингент внутрішніх військ і армії не втручалися в те, що відбувається, обмежуючись охороною урядових об'єктів. Є думка, що погроми почалися після того, як натовпом поширилась інформація про азербайджанця Мамедова, якого нібито вбили озброєні вірменські молодики. Пізніше говорили про те, що ніхто нікого не вбивав, а розпаленій юрбі дали лише привід для агресії.
Самі ж вірменські біженці з Баку звинувачували в погромах "людей з Народного фронту". Та керівництво НФА не хотіло погромів і навіть організувало порятунок вірмен. Правління організації виступило із засудженням скоєних злочинів. 
Хто в не був режисером сутичок, але він точно мав здібність ідеально усе прораховувати. Цікаво, що історія про нібито вбитого азербайджанця нагадує роботу сучасних російських пропагандистів – їхніх снігурів, розіп'ятих хлопчиків, зґвалтованих дівчаток у Німеччині тощо.
17 січня почався безперервний мітинг перед ЦК Компартії, перекривши до нього всі підходи. 18 січня в республіці почався загальний страйк. Наступного дня, після того, як влада заборонила публікацію ультиматуму Народного фронту про негайне скликання надзвичайної сесії Верховної Ради УРСР, до страйку приєдналися і друкарні. 17 та 18 січня було три спроби захоплення будівлі ЦК, відбитих внутрішніми військами. Народний фронт почав блокаду військових казарм. Перед ними активісти звели барикади з вантажівок і бетонних блоків. Із 60 військових казарм у Бакинському гарнізоні було блоковано 34. Кульмінацією стала блокада військового містечка частин 295-ї мотострілецької дивізії, дислокованих у Сальянських казармах. Тут розташовувався танковий парк і штаб частини. 
Того ж дня надзвичайна сесія ВР Нахічевану прийняла постанову про вихід Нахічеванської АРСР з СРСР і проголошення незалежності.
Народний фронт уже де-факто контролював ряд регіонів Азербайджану. Увечері редактор газети Народного фронту "Азадлиг" Н. Наджафов повідомив мітингарям, що першим секретарем ЦК Компартії АССР збираються призначити головного КДБіста Азербайджану Вагіфа Гусейнова. Цю новину зустріли свистом і криками "Геть!". 
Незалежні військові експерти громадської організації "Щит" прийшли до висновку, що "енергоблок ТРЦ підірвала спецгрупа радянської армії чи КДБ СРСР".
До Баку терміново прибули секретар ЦК КПРС Андрій Гиренко, міністр оборони СРСР Дмитро Язов, його заступник генерал Валентин Варенников та інші високопоставлені особи. Андрій Гиренко згадував: "Ми зустрілися з Ельчібеєм та іншими лідерами Народного фронту... Мені стало ясно, що Везіров повністю втратив контроль над ситуацією. Я зустрічався з одним з активістів Народного фронту буквально напередодні подій тієї ночі. Було ясно, що війська не можуть вічно бути відрізаними від міста. Я благав його розібрати барикади на дорогах і аеродромах, врятувати людей від небезпечного зіткнення з військами". Заступник голови НФА Етібар Мамедовв згадував слова другого секретаря ЦК Компартії АССР Віктора Поляничка про те, що війська опівночі увійдуть у місто, чого б це не вартувало. Мамедов тоді відповів, що армії буде дана відсіч.
"Примаков сказав мені: "Ви за два кроки від незалежності", а також попередив, що не потерпить виходу Азербайджану з Радянського Союзу", – розповідав Мамедов. Введення військових підрозділів
12 січня в аеропорту Баку висадився десант, але всі виїзди з нього були блоковані барикадами, бензовозами з пальним, людьми. 16-19 січня на підступах до столиці була створена оперативна група чисельністю понад 50 тис. армійців Закавказького, Московського, Ленінградського, інших військових округів, ВМФ, внутрішніх військ МВС. Бакинську бухту і підходи до неї блокували кораблі і катери Каспійської військової флотилії. Операція отримала кодову назву "Удар".
У ній були задіяні чотири повітряно-десантні дивізії, а також курсанти військових навчальних закладів. 
Пізніше міністр оборони СРСР Д. Язов скаже, що при Раді національної оборони налічувалося 40 тис. "бойовиків з автоматами". Але журналісти заявили, що не виявили даних про таку кількість озброєння, тим більше що навіть конфіскована зброя була здебільшого саморобною.
Вступаючи в місто, армійські частини навмисно знищували мирне населення. Солдати відкривали вогонь з автоматів і кулеметів. До моменту оголошення надзвичайного стану серед убитих 42 людини були учасниками пікетів; ще 9 осіб були вбиті при наданні допомоги пораненим. Військовослужбовці відкривали вогонь навіть по співробітниках міліції. 
Після придушення повстання в Баку армія відновила радянську владу в Азербайджані. За твердженням комісії з розслідування подій ВР АССР, ця акція "мала на меті дати наочний урок залякування рухам за незалежність в Азербайджані та інших республіках Радянського Союзу".
Уже 21 січня в Баку з'явилися антирадянські листівки і написи. На будівлі ЦК було написано: "Геть радянську імперію!", "Геть КПРС!", "Радянська армія - фашистська армія", а на будівлі МВС було знесене гасло "Слава КПРС!". 
25 січня судна, що блокували бакинську бухту, були захоплені військово-морським десантом. Кілька днів спротив тривав у Нахічевані, але незабаром і там опір Народного фронту було придушено.
Наслідки
Введення в Баку радянської армії стало трагедією для Азербайджану. Британський журналіст Том де Ваал вважає, що "саме 20 січня 1990 р. Москва втратила Азербайджан". Абульфаз Ельчибей, лідер НФА, говорив: "Подія 20 січня послужила величезному повороту в історії азербайджанського народу... Кожен народ, який бажає здобути свободу, завжди піднімався на боротьбу і був змушений вести бій проти сил, що зробили замах на його свободу... Як би важко не було, ми повинні були пройти це випробування... Якщо якийсь етнос створює в своєму середовищі жертви внаслідок боротьби... і жертвує своїми синами, то... він починає жити заново".
Понад сотню мирних жителів загинули через необґрунтоване і надмірне застосування сили. За даними республіканської комісії з розслідування трагедії, 20 січня 1990 р. загинула 131 людина, ще 744 були поранені. Називається цифра і 137 загиблих. За даними ж МОЗ АССР, кількість загиблих станом на 9 лютого становила 170. Серед них – 78 робітників, 24 службовці, 12 студентів, 2 учня ПТУ, 4 школяра, 3 пенсіонери, 6 тимчасово безробітних.
Незалежні військові експерти ГО "Щит" повідомляли, що армія втратила 9 осіб. Вони зазначили, що якби пікетувальники і справді були озброєні, то в умовах міського бою армія зазнала б великих втрат, тим більше, що, за свідченням очевидців, автоматний вогонь по військах вівся з легкових машин без номерів, і хто це був, не встановлено. Усе місто 22 січня прийшло попрощатися з жертвами трагедії. Їх поховали як героїв боротьби за незалежність у парку ім. Кірова, пізніше перейменованого в Алею шахідів.
Реакція
Кремль заявляв, що військова акція була необхідна для захисту вірменського населення. Але 26 січня міністр оборони СРСР Дмитро Язов відкрито визнав, що метою операції було не допустити повалення Народним фронтом влади комуністичної партії.
У заяві правління Вірменського загальнонаціонального руху говорилося: "...Події, що відбуваються, повинні бути розцінені як порушення суверенних прав Азербайджанської республіки, що в подальшому може негативно відбитися і на долі інших союзних республік". Колишній член Політбюро ЦК КПРС (згодом президент Азербайджану) Гейдар Алієв 21 січня на пресконференції в представництві АССР в Москві засудив операцію в Баку і звинуватив Горбачова в порушенні Конституції. Розслідування
Human Rights Watch стверджує, спираючись на документи військової прокуратури в Баку, що акція планувалася ще до вірменських погромів. Горбачов стверджував, що "бойовики Народного фронту Азербайджану" відкрили вогонь по солдатах. Однак незалежна організація "Щит", що складається з адвокатів і офіцерів запасу, не змогла виявити "бойовиків", присутність яких змусила б радянські війська застосовувати вогнепальну зброю. Було зроблено висновок, що армія воювала проти власних громадян, "Щит" вважав за потрібне почати кримінальне розслідування проти міністра оборони СРСР Дмитра Язова, який особисто курував операцію.
Товариства "Меморіал" і "Гельсінкська група" у травні 1991 р. повідомили про докази того, що введення надзвичайного стану призвело до порушення громадянських свобод і що радянські війська використовували необґрунтовані силові методи (зокрема, бронетехніка, багнети, стрілянина по машинах швидкої допомоги), що призвело до численних жертв. 
У січні 1994 р. слідство було завершено. Винними визнали, зокрема, експрезидента Азербайджану Аяза Муталіба, директора зовнішньої розвідки Є. Примакова, президента СРСР Михайла Горбачова, міністра оборони Дмитра Язова і голову КДБ СРСР Володимира Крючкова.
Прокуратура Азербайджану звинуватила і голову КДБ АССР Вагіфа Гусейнова у сприянні радянській армії і в підриві енергоблоку телецентру в Баку "з метою ослаблення Азербайджанської держави і позбавлення населення правдивої інформації про події, що відбуваються". У 1994 р. прокуратура Азербайджану видала ордер на арешт експрезидента Аяза Муталібова. 2003 р. Слідче управління з особливо тяжких злочинів прокуратури Азербайджану порушило кримінальну справу проти Михайла Горбачова за порушення ст. 119 Конституції СРСР і ст. 71 Конституції Азербайджанської РСР. Пам'ять
20 січня є траурним днем в Азербайджані і відзначається як День всенародної скорботи. Люди відвідують Алею шахідів, віддають данину пам'яті жертв трагедії, приносять квіти на могили. Особи, які приїжджають в Азербайджан із офіційним візитом, також відвідують Алею шахідів.
