Вересень 1930-го, польська влада починає антиукраїнські акції на Галичині та Волині відомі як пацифікація. Із 26 вересня "задля досягнення більшого морального ефекту" до поліції долучилося військо: 6-й, 9-й, 14-й та 22-й полки уланів. На практиці військова акція була аналогічна до поліційної, тільки з більшим акцентом на екзекуціях. Повнішу картину тої бурі, що налетіла на українські села, можна скласти на підставі свідчень.
"До села Сарники ескадрон 14-го полку уланів прибув надвечір. Усіх людей зігнали з поля до села. Згідно з привезеним списком, вибрали 15 осіб, членів місцевої читальні та кооперативу, й замкнули їх у пивниці. Потім викликали їх по одному, розбирали догола, клали на бочку, затикали рота шматою, яку запихали до уст києм, а голову зв'язували під бочкою з ногами. Кожного били бичами від ціпів по 15 хвилин без перерви", – Роман Скакун, "Пацифікація: польські репресії 1930 року в Галичині".
Згідно з даними, наведеними в українських петиціях до Ліги Націй, під час пацифікації побито 1,5 тис. осіб, у тому числі майже 100 дітей, понад 40 жінок зґвалтовані, 13 осіб загинуло – були застрелені або померли від побоїв. Під час каральних акцій пройшла хвиля арештів українських політиків. Все це на тлі масового закриття українських культурно-освітніх та спортивних товариств – "Лугу", "Пласту", "Сокола", "Просвіти". Закриті майже всі українські школи. Вихор паніки не лише у селах, але й містах – ходять чутки про замахи на українських діячів та знакові українські інституції. Зокрема, про план висадити в повітря собор святого Юра.
У селі Дарахів Теребовлянського повіту поляк кинув гранату в українців, які молилися на цвинтарі – 12 поранених. 20 вересня в українській школі імені князя Льва у Львові вибухнула бомба. 24 вересня підкладено бомби під монастир студитів на Знесінні. На щастя, в цих окремих випадках обійшлося без жертв. 27 вересня – підпал редакції української газети "Діло". 2 жовтня у Львові стався вибух в будинку Центросоюзу, який завдав шкоди на 5 тис. злотих. Коментуючи бомбові замахи на українські установи, львівська воєводська управа називає їх українськими "провокаціями". Організація українських націоналістів відповіла польській владі терором.
"Пригадую лише одну розмову з полковником Коновальцем, під час якої він говорив мені про заплановані саботажі, зазначаючи: "Або мене за них благословлятимуть, або проклинатимуть", – член Проводу ОУН Дмитро Андрієвський, "Євген Коновалець і його доба".
Керівництво ОУН у цей час зазнало суттєвих змін. На провідні ролі в Галичині вийшла молодь. Крайовий провід очолив Степан Бандера. Бойову референтуру, відповідальну за диверсії та замахи, – Роман Шухевич.
"Вони думали, що терор, організований так, точково, що він допоможе. І тому вони застосовували цю зброю. Але загальна кількість жертв дуже невелика. Більшою частиною в них ішла пропаганда, і мета якнайбільше людей залучити до своїх лав", – зазначив доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький.
Революційна діяльність вимагає коштів. Дехто знаходять багатих патронів, як от російські революціонери, які використали мільйонера Савву Морозова. Інші, як син грузинського шевця, в майбутньому Сталін, здобували гроші, грабуючи банки. Подібним шляхом пішли націоналісти на Галичині. Переважно нападали на пошти чи поштові підводи, коли ті перевозили гроші. Кілька таких акцій пройшли успішно. Напад на пошту в Городку старанно готувався на протязі кількох місяців. Для участі в операції підібрали 12 бойовиків, з них Дмитро Данилишин та Василь Білас мали зайти на пошту й забрати гроші, а інші мали забезпечити відступ.
"Не завжди воно відбувалося так, як планувалося. Особливо те, що стосувалося грошей силовим шляхом, напади на поштові відділення, автомобілі, які перевозили гроші. Це не так просто. Крім самого бажання, треба було мати підготовку, досвід", – пояснив історик Олександр Кучерук.
Всупереч відомостям, що на пошті немає охорони, щойно бойовики зайшли туди, як пролунали постріли. Володимир Старик був убитий, другий, Юрій Березинський, поранений, застрелився. Дмитра Данилишина та Василя Біласа схопили й засудили до смертної кари.
"Інколи люди гинули. А в тих, що арештовували, не завжди вистачало сили. Бо це складно – витримати й нічого не сказати. Окремі вмирали. Та ж сама Ольга Бесараб чи Білас і Данилишин", – розповів Кучерук.
Останніми словами Данилишина на ешафоті були: "Мені тільки жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну". В момент страти по всіх церквах Галичини задзвонили дзвони. Так ОУН провал акції перетворив на піар.
Жовтень 1933-го. У двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, юнак висловив бажання поговорити з консулом. Коли йому сказали, що консул прийняти не може, він швидким рухом дістав із кишені револьвер німецької марки "Парабелум" і вистрілив. За завданням ОУН, на знак протесту проти Голодомору на підрадянській Україні був застрелений представник радянського консульства Майлов. Атентат виконав Микола Лемик. Акцію спланував Роман Шухевич.
"За його перебування на цій посаді відбулася низка бойових акцій. В тому числі під його керівництвом Миколою Лемиком вбивство радянського дипломата, за сумісництвом агента ГПУ, співробітника консульства СРСР Олексія Майлова. Це було в жовтні 1932 року. Цим актом ОУН висловила свій протест проти Голодомору, який радянський уряд проводив в Україні", – зазначив історик Ігор Бігун.
На початку 30-х існує одночасно два Романи Шухевичі. Перший – добропорядний громадянин Речі Посполитої, одружений із дочкою священника Наталією Березинською. У 1933-му в молодого подружжя народжується первісток - син Юрій, відомий сьогодні в Україні громадський діяч, депутат 8-го скликання парламенту. Шухевичі мешкають то в Данцигу, то у Львові, то у Романового тестя в селі Оглядів. Паралельно існує інший Роман Шухевич – один із лідерів українського націоналістичного підпілля. Польська поліція, яка активно розшукує керівників ОУН, ніяк не може їх вистежити. До червня 1934-го.
14 червня 1934 року польська поліція провела спецоперацію. Академічний дім у Львові, де збиралися переважно українські студенти, оточили панцерниками. Одягнуті у бронежилети й озброєні полісмени увірвалися до приміщення. Арештовували усіх, хто потрапляв під руку. Перевертали меблі, зі сховків діставали зброю та нелегальну ОУНівську літературу. Радість польської влади через знищення українського націоналістичної кубла був недовгою. Уже наступного дня у Варшаві відбувся замах на міністра внутрішніх справ Речі Посполитої Броніслава Пєрацького.
"Найгучнішою справою стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Це вбивство теж організовував Роман Шухевич, а виконував Гриць Мацейко", – розповів Бігун.
Броніслав Перацький щойно призначений міністром. Однак ОУНівці вважали саме його винуватцем "пацифікації" проти українців 30-го року. Того червневого дня він за давньою звичкою прийшов пообідати в Товариський клуб на вулиці Фоскаль. В очікуванні розгорнув газету. У цей момент Григорій Мацейко спробував підірвати саморобну вибухівку. Бомба не спрацювала. Тоді молодий чоловік дістав пістолет і кілька разів вистрелив. Скориставшись панікою, з місця втік. Політичне вбивство засудили легальні українські партії та митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький.
"Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу й на клятву Церкви", – заявив Шептицький.
Наслідком вбивства Перацького стали нові арешти українців. 18 червня, в день похорону польського міністра, за ґрати потрапляє й Роман Шухевич.
"Влітку 1934-го в тюрму потрапив і Роман Шухевич. Спершу, коли не було доведено його причетність до організації вбивства, його запроторили до концентраку Береза-Картузька. Він розташовувався на території сучасної Білорусі, поблизу міста Береза. Туди відправляли без вироку суду осіб, яких підозрювали у членстві ОУН або комуністичної організації", – пояснив Бігун.
Береза-Картузька – концентраційний табір Другої Речі Посполитої на території нинішньої Білорусі. Наказ про його відкриття з'явився 17 червня, через два дні після вбивства Перацького. Перші в'язні – переважно українці.
"За той час ми всі позаростали, як дикуни, на голодових пайках похудли, як горти, на праці й муштрі пообдирали, як жебраки, а на гарячому сонці осмалилися, як цигани", – Володимир Макар, "Спогади".
Під час облави на інших ОУНівців був заарештований і Степан Бандера. Львівська поліція його добре знала, вважала несповна розуму. І, скоріш за все, збиралася відпустити й цього разу. Однак у справу втрутився випадок. Польська поліція проводила арешти навмання. Доказів проти затриманих практично не було. Якимось чином до рук польської влади потрапив так званий "архів Сеника" – масив документів, частина з яких належала одному з лідерів ОУН Омеляну Сенику. Там були реальні прізвища членів організації, а також їхні псевдо. Частина затриманих на допитах попливла. У поліції з'явилися серйозні докази. 18 листопада 1935 року у Варшаві розпочався судовий процес. Влада хотіла представити ОУНівців як обмежених та жорстоких терористів. Не дивно, що суд широко висвітлювала польська преса. Про Бандеру писали переважно в негативному ключі.
"Має вигляд доволі непоказний: низького зросту, щуплий, виглядає на 20-22 роки. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі…", – "Газета польська".
На цьому процесі Бандера проявив себе як харизматик. Казали, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі, включаючи поліцейських, суддів, встали, вітаючи провідника ОУН. Бандера заявив, що не вважає себе громадянином Польщі й не визнає польських законів. На запитання про своє громадянство відповів: "Українське". Також відмовився виступати польською мовою, а сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробила більшість підсудних. Бандері відмовляли в праві виступати українською. Іноді силою виводили із зали. Сам процес набув скандального характеру й фактично скомпрометував польську владу. На ньому Бандері винесли смертний вирок. Він зустрів його словами "Хай живе Україна!". На Варшавському процесі Шухевича не судили. Він і далі сидить в концтаборі Береза-Картузька, а слідчі безуспішно намагаються довести його причетність до ОУНівського терору.
"Завдяки тому, що Роман Шухевич вміло поводився, він зізнався, що належав до ОУН, причому зазначив, що вступити до організації був "наказ мого серця", але до бойових акцій він не зізнавався і в слідчих доказів не було", – наголосив Бігун.
Проте уже навесні 36-го Шухевича та інших ОУНівців перевозять до Львова. Там на них чекає новий процес. Для менш важливих обвинувачених провели додатковий Львівський процес. Шухевича тоді перевезли до в'язниці "Бригідки". Метою Львівського процесу був інформаційний реванш польської влади. Проте вона знову програла. Підсудні, в тому числі Шухевич, знову відмовлялися говорити польською мовою, вимагаючи перекладача. Цього разу суддя надав Бандері останнє слово.
"Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами ... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова акція не є єдиною й не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками … Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість…", – заявив Бандера.
У Романа Шухевича на Львівському процесі чудовий адвокат – його дядько.
"Захищав Шухевича Степан Шухевич, колишній ветеран визвольних змагань, який у міжвоєнній Польщі зробив успішну кар'єру адвоката", – зазначив Бігун.
Врешті у червні 36-го суд оголошує вироки. Степанові Бандері смертну кару замінюють двічі довічним ув'язненням. Решта ОУНівців отримують різні терміни, Роман Шухевич – практично мінімальне.
"Завдяки цьому Шухевич отримав невеликий строк – 2,5 роки, в 1937 році завдяки амністії вийшов на волю. І тут починається його сторінка життя як бізнесмена", – розповів Бігун.
На Львівському процесі присутні представники консульства та розвідки СРСР. Вони усвідомлюють, що ОУНівці – вороги не тільки польської держави, а й радянської, і тому їх потрібно знищити. Світ уже готується до нової світової війни.
Джерело: 5.ua
