Понад місяць проросійські найманці та прихильники північного сусіда розкачували ситуацію. Численні мітинги. Самопроголошення республіки. Бажання референдуму стало випробуванням і для місцевої влади, і для правоохоронців.
Після втечі Януковича в Росію у Маріуполі активізуються місцеві сепаратисти та комуністи, збираючи акції протесту проти київської влади. Перший мітинг наприкінці лютого ініціює так звана "Искренность" – громадська організація, яка закликає місцевих до акцій непокори, застосовуючи насилля, виганяє з площі Леніна прихильників Євромайдану.
Ці ж протести повторюються в березні-квітні. Із закликами "Маріуполь, вставай!" прихильники "рускава міра" під російськими та комуністичними прапорами намагаються штурмувати владні будівлі, вдаються до силових акцій, атакуючи спершу територію заводу Roshen, згодом блокуючи прикордонну військову частину.
На противагу цим акціям у місті постійно відбуваються зібрання за соборність України – під синьо-жовтими прапорами. За єдність виступає і очільник міста Юрій Хотлубей.
Та млява реакція на сепаратистські зібрання та напади з боку правоохоронних органів призводить до того, що на початку квітня російські найманці захоплюють будівлю міської ради та вивішують там прапор т. зв. "ДНР". Символіка самопроголошеної республіки з'являється і над будівлями райдержадміністрацій, а 1 травня її піднімають над СБУ, міліцією та прокуратурою.
7 травня підступи до міста беруть під контроль українські військові, оточивши його по периметру. Та в саме місто бійці не заходять. Це в екстреному режимі доведеться зробити 9 травня – на День перемоги – коли озброєні бойовики групи "Мангуст" захоплюють перші два поверхи міського управління міліції. У будівлі на третьому поверсі в цей час начальник управління Валерій Андрущук проводить нараду з командирами силових підрозділів. Вони, забарикадувавшись, викликають підмогу – нацгвардійців, бійців батальйону "Азов" та підрозділу "Омега", військових 72-ї окремої механізованої бригади.
Але просто відбити відділок міліції не вдається. Коли до будівлі прибувають українські військові, терористи відкривають вогонь із другого поверху, а з протилежного боку вулиці по бійцях працюють снайпери – за окремими даними – з Російської Федерації. Місцеві ж, підігріті провокаторами, кидаються на БМП, які їдуть на підмогу заблокованим у відділку міліції бійцям.
Це протистояння перетвориться на повномасштабне бойове зіткнення в умовах міста. Бій триватиме приблизно 5 годин.
Головним завданням військових було розчистити шлях для спецпризначенців "Омеги", які, зрештою, зачистять будівлю міськвідділку міліції від сепаратистів та допоможуть евакуюватися заблокованим на 3-му поверсі міліціонерам та нацгвардійцям із охопленої пожежею будівлі.
Того дня в Маріуполі загинуло 11 осіб. Шість представників правоохоронних органів, 20-го батальйону тероборони, полку "Азов" і місцеві. Водночас чільник МВС України Арсен Аваков повідомив про ліквідацію 20 озброєних сепаратистів.
10 травня оголосять днем жалоби за загиблими.
Це була важлива, хоч і локальна перемога над ворогом. Остаточно Маріуполь від російських найманців звільнять лише за місяць – 13 червня.
Справжнім випробуванням для маріупольців стало 9 травня. Саме тоді бойовики спробували захопити міськвідділ міліції. Не зупинили бойовиків ні присутність "Азову", ні те, що на підступах до міста вже була українська армія.
Територія навколо Маріуполя до російського вторгнення в серпні носила назву "Особливий район М". Базовий табір спецназу і підрозділів 72-ї бригади розташовувався на території аеродрому, звідки вони висувалися для виконання завдань. Сам же район і околиці населеного пункту контролювали Нацгвардія і місцеві правоохоронці. З точки зору штабу АТО, до серпня район був "спокійним".
Полковник Михайло Драпатий (позивний "Рубін") у складі 72-ї бригади утримував Приазов'я.
Командував 2-м механізованим батальйоном 72-ї окремої механізованої бригади, який 9 травня 2014 р. отримав наказ зайти в Маріуполь на бронетехніці для посилення підрозділів, які мали звільнити відділок міліції від терористів та врятувати заблокованих на 3-му поверсі правоохоронців та нацгвардійців.
Після успішного виконання завдання батальйон, покидаючи місто, зустрів на своєму шляху перешкоду – імпровізований блокпост, споруджений посібниками терористів. Кадри, де БМП, у якій був Драпатий, буквально перелетіла через блокпост, облетіли весь світ.
Про тяжкі травневі бої за Маріуполь Михайло Драпатий розповів у студії спецпроєкту "Таємниці війни" з Яною Холодною, на "5 каналі".
– Чи думали ви, що ваш вчинок стане переломним у захисті Маріуполя?
– Тоді ми ще не змогли усвідомити, що відіграємо одну з ключових ролей. Ми відстоювали наш Маріуполь, а не проросійськи налаштованих людей, інспірованих російськими спецслужбами. Але час показав рішучість у Маріуполі, зокрема те, що наш особовий склад і наша бронетехніка, інші підрозділи пішли на крок – відбити атаку. І заходи, які були прийняті незаконно створеними формуваннями, для них не увінчалися успіхом. Тому ми вдячні долі, що відіграли одну із ключових ролей.
– Яке завдання отримала 72-га бригада, коли вас відправили на підступи до Маріуполя?
– Це було неподалік Маріуполя, населений пункт Ялта. Це був пункт управління мого батальону. Решта підрозділів були розкидані на блокпостах, на в'їзд і виїзд у Маріуполь. Було 9 блокпостів, які були зайняті 2-м батальйоном 72-ї бригади. Ми контролювали в'їзд і виїзд у Маріуполь. Це завезення зброї та боєприпасів, проникнення проросійських збройних формувань.
– Чи були випадки, коли ви таких затримували?
– Звичайно, затримували машину. Це була молода пара, яка перевозила в авто декілька автоматів Калашникова і декілька цинків набоїв. Ми їх передали СБУ для прийняття рішення і надання правової оцінки.
– А куди вони все це везли?
– Вони нічого не пояснювали, але точно не на підтримку нашої сторони.
– У травні вже відбувалися активні бойові дії навколо Слов'янська. Чи володіли ви ситуацією про те, що там відбувається?
– Ми не тільки самі моніторили, а й отримували інформацію від командування бригади про бої, втрати і певні успіхи з нашого боку. Ми тримали руку на пульсі. Ми проводили і роз'яснювальну, і інформаційну роботу, аби налаштувати особовий склад. Ми говорили, що якщо проявимо малодушність – можемо втратити нашу територію, і саме тому вже з початку травня мій особовий склад був відповідно налаштований. Я звертався до особового складу "якщо будуть спроби здати зброю чи здатися в полон, нарікайте на себе, адже потім будуть такі рішення, що мало не покажеться".
– Тобто ви тоді уже усвідомлювали, що вам доведеться воювати і це все так швидко не закінчиться?
– Тоді ще не до кінця хотілося вірити в це. Але з огляду на те, як розгорталися події, конфлікт наростав і ми усвідомлювали, що без бойових дій не обійтися, не відстояти нашу землю.
– Як вас сприймало місцеве населення, наприклад, у Маріуполі?
– Коли підрозділ зайняв позиції навколо Маріуполя, а саме блокпости, люди дуже привітно ставилися. Не скажу, що там усі зрадники і проросійськи налаштовані. Приходили і спілкувалися з нами, показували свою підтримку ЗСУ. А 9 травня, коли виконували завдання по Маріуполю – ви бачили несвідоме населення, підігріте спиртними напоями: це була добре спланована спецслужбами РФ акція – накачати народ спиртним і налаштувати проти ЗСУ. Люди почали поводитися, як стадо, несвідомо, почали кидати в нас каміння, будувати барикади і нецензурною лайкою обзивали, і перекривали живими щитами дороги. Але ми діяли вірно і упевнено, і як час показав, досить успішно.
– Після подій у Маріуполі ворог почав називати 72 бригаду "чорною". Як вам така оцінка?
– Все ж таки противник не очікував, що зайде бронетехніка в місто. Тому можна говорити, що з їхнього боку була недооцінка. Але вони переконалися, що люди налаштовані рішуче. Ворог не очікував, і в розпачі назвав бригаду "чорною".
– Чи залучали вас на охорону Маріупольського аеродрому? Чи координували ви свої дії зі штабом, який там був створений?
– Ми підпорядковувалися певним органам управління, які отримували вказівки як від командування частини, так і від того органу, яки знаходився в Маріупольському аеропорту. Безпосередньо в аеропорту мій підрозділ не виконував завдання, але поблизу знаходився блокпост, де ми були. І звісно, що ми взаємодіяли.
– Як ви вважаєте, чи впоралися ви із завданням утримати Приазов'я?
– Я вважаю, що так. У нас не було великих втрат. Завдання усі ми виконали.
Сектор "Д" мав по лінії ізоляції зону відповідальності від Старобешевого до Амвросіївки. Він межував із сектором "Б" і районом "М". Створений був на базі підрозділів 72-ї бригади з метою контролю над частиною кордону і подальшого її перекриття. Фактично закривав основну комунікацію супротивника між Ростовом-на-Дону і Донецьком.
– Коли ви отримали наступне завдання – переміщатися в бік кордонів?
– Це вже було в червні. Наскільки я розумію, у нашого керівництва була інформація, що через Луганську область, неконтрольовану ділянку кордону, почалося переміщення і техніки, і озброєння, і боєприпасів, і найманців саме з РФ. Тому було прийнято рішення і визначені підрозділи висунути на прикриття ділянки державного кордону. Отримавши завдання на висування, спланували маршрути. Ми висунулися без втрат. Це все зайняло півтори доби. Це з урахуванням того, що частина підрозділів висувалася з Маріуполя. Після того, як отримали завдання згорнути блокпости і передати Національній гвардії ми вийшли під Амвросіївку і швидко здійснили марш. Перегрупувалися і висунулись у визначений район.
– Відстань, яку ви подолали, становить майже 200 км. Чи дозволяла вам техніка?
– На озброєнні батальону знаходилося БМП-2, і пройшли відповідну підготовку. В принципі, бронетехніка і танки, які були передані на підсилення, не підвели. До висування вздовж кордону маршева підготовка як механіків водіїв, так і водіїв, перевірка технічної готовності техніки була на належному рівні, тому проблем із технікою не було.
Те, що українсько-російський кордон не на замку, як рапортувала державна прикордонна служба, стало зрозуміло у квітні 2014-го, коли воєнний злочинець Ігор Гіркін-Стрєлков із групою російських диверсантів захопив місто Слов'янськ, проникнувши на територію Донецької області з сусідньої території – Російської федерації.
Протягом травня потік російських диверсантів та зброї, яку всіма можливими способами переправляли на територію України, збільшився. Утім, вільному проникненню на територію суверенної держави заважали українські прикордонні служби, відтак весною 2014-го то там, то тут на кордоні виникали сутички та збройні протистояння.
5 червня відбувся бій за пункт пропуску "Маринівка", який атакували бойовики з угрупування "Восток". Колона російських найманців, яка складалась із БТРів, КамАЗів, мікроавтобусів та легкових авто, що вторглися зі сторони Росії, атакувала прикордонний пункт пропуску. Завдяки підкріпленню, яке надійшло вчасно, бій для сил АТО був переможний. Бойовики відступили на російську територію. У ході бою було захоплено БТР бойовиків.
Цього ж дня, згідно з рішенням уряду, Україна закрила 8 прикордонних пунктів пропуску, про що офіційно повідомила РФ. Таким чином майже 100 км кордону залишилось без охорони. Через ці пункти пропуску з Росії хлинули зброя, боєприпаси, загони "добровольців", а незабаром і бойова техніка.
11 червня 2014 року Луганськом прошла колона з трьох тентованих вантажівок "Урал". А за два дні, 13 червня, по блокпосту Збройних сил України в районі Добропілля було здійснено обстріл з артилерійських установок залпового вогню БМ-21 "Град". Проте обстріл був неточний – залп ліг на 500 метрів далі, влучивши в овочеву базу "Перспектива". Це було перше застосуванням систем залпового вогню у конфлікті на Донбасі.
Згодом було встановлено, що ця установка, з якої обстріляли Добропілля, перебувала у складі колони тентованих "Уралів", знятих у Луганську за два дні до цього.
12 червня Росія вперше переправила на окуповані території танки. Один танк Т-64БВ був зафільмований у Сніжному. Згодом колону з трьох танків було сфотографовано в Макіївці.
[media type="picture" position="21"]
Із серпня Росія змінила тактику. Через незакритий російсько-український кордон в Україну потягнулися так звані "гуманітарні вантажі" – сотні білих вантажівок із незрозумілим багажем. Перевіряти вантаж росіяни не дозволили ні українцям, ні представникам міжнародних організацій. За понад 6 років війни Росія переправила на Донбас близько сотні т. зв. "гумконвоїв". Кожен раз в Україну переправлялося від 40 до 280 російських вантажівок одночасно.
– Є інформація, що на той момент угрупування, яке було в Амвросіївці, вже наростило потужності. Як вас зустрів ворог?
– На той момент відбувалися обстріли, зокрема нічні. Причому з реактивних систем залпового вогню з території РФ. Тоді вони промахнулися. Під вогневе ураження потрапили околиці Амвросіївки.
Щодо висування, я очолював першу колону. Далі ще було три. Моя колона дійшла до визначеного пункту без жодного пострілу. А ось інші роти з мого батальйону зустріли постріли і з ручних гранатометів, і зі стрілецької зброї на маршруті висування самому. Були засідки, яким була надана відсіч. І ми продовжили виконувати завдання. Далі, коли ми зосередилися на визначених опорних пунктах (кінець червня), противник уже почав обстріли і мінометами, і реактивними системами залпового вогню, і з території РФ, так і з території Ізварине, Краснодону. З кожним днем до середини липня це нарощувалося. Такі ураження наносилися як по моєму підрозділу (2-й батальйон 72-ї бригади), так і по першому батальйону.
– На вашу думку, рішення про те, що ви маєте вийти уздовж кордонів і утримувати цю ділянку. Чи дало це позитивний результат?
– Безперечно, так. Це стратегічне рішення. Нам вдалося перекрити усю ділянку кордону від Маріуполя до Ізвариного. Тому підрозділам, які знаходилися західніше і північніше, які тоді звільняли Слов'янськ, Краматорськ і низку міст Донецької та Луганської областей, був даний час на їхнє звільнення та зачистку.
– Чи пояснювали ви своєму особовому штабу, що це не хаотичний рух, а частина стратегічного замислу?
– У нас не було хаотичного руху. Щодо дисципліни і маршу, це на порядок вище, аніж до цього. Знаємо, що мобілізовані були, але 1 хвиля мобілізації – це відповідальні, мотивовані і патріотичні люди. Тому в більшості вони самі розуміли необхідність виконання цих завдань. Жодних проблем і запитань щодо доцільності чи ні на той момент не було.
– Чи вистачило часу на те, аби навчити мобілізованих військовій справі? Адже у 2014-му все відбувалося досить швидко.
– Певний час, хоч і обмежений, злагодження нам вдалося провести, адже мобілізовані – це ж не ті, хто не мають досвіду. Хтось був контрактником, хтось строкову службу проходив, тому я не вважаю, що люди були непідготовлені. Все таки мобілізація і врятувала нашу державу. У нашому батальйоні було відсотків 70 мобілізованих. Офіцери були кадрові, а от сержанти і солдати – мобілізовані. Але на все життя залишиться те, як люди відповідально підійшли до виконання завдань. І після демобілізації більша частина прийшла служити, маючи при цьому бойовий досвід. Досвід – це головне у військовій справі.
Довідка. Михайло Драпатий, позивний "Рубін" – полковник, військовослужбовець ЗСУ, до серпня 2019-го – командир 58-ї окремої мотопіхотної бригади. На початку російсько-української війни Михайло Драпатий – на той час майор – командував 2-м механізованим батальйоном 72-ї окремої механізованої бригади, яка брала участь у звільненні Маріуполя.
На початку червня його 2-й батальйон узяв участь у рейді вздовж кордону з РФ, коли українські військові взяли під контроль прикордонну зону біля Амвросіївки, Зеленопілля, Маринівки, Довжанського, а за деякий час потрапили в оточення. Михайло Драпатий вивів із Ізваринського котла 260 бійців свого батальйону та понад 30 одиниць техніки.
В зону АТО повернувся у складі 30-ї окремої механізованої бригади, де до кінця літа 2016 року служив на посаді начальника штабу – першого заступника командира бригади. У серпні 2016-го призначений командиром 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
За три роки – у серпні 2019-го – розпочав 2-річне навчання слухачем Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Народний герой України.
Читайте також: "Недаремно День волонтера і День ЗСУ – поруч": як у 2014-му Україна відбудовувала свою армію
Джерело: 5.ua