УКР РУС
Київ C
Курс валют
» » Східному партнерству десять років: що отримала Україна і чи буде ЄС переглядати свою політику
Всі новини

Східному партнерству десять років: що отримала Україна і чи буде ЄС переглядати свою політику

Десять років тому на установчому саміті в Празі країни-члени Євросоюзу дали старт проекту Східне партнерство – ініціативи, завдяки якій Україна, Грузія і Молдова підписали Угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі (DCFTA), і отримали безвіз. Але з політичної точки зору до членства в ЄС Східне партнерство нас так і не наблизило. За ці десять років в Євросоюзі змінилося багато політиків і чиновників, але риторика залишається колишньою. Її можна описати двома досить яскравими фразами, які озвучувалися як на першому саміті в Празі в 2009-му, так і на останньому в Брюсселі в 2017-му: участь у програмі Східного партнерства "не веде до членства в ЄС" і "не спрямоване проти Росії".

Але Москва не просто впливає на Східне партнерство. Задовго до листопада 2013 року, коли Віктор Янукович відмовився підписати DCFTA, Кремль не приховував свого негативного ставлення навіть до розмов про можливу зону вільної торгівлі між Україною і Євросоюзом, не кажучи вже про політичну асоціацію. З перспективою членства для країн-учасниць дещо складніше. Так, дійсно, ця "східна" політика ЄС не фокусувалася на перспективі членства з самого початку. Але багато європейських експертів в своїх статтях відзначають, що такі пропозиції неодноразово звучали. Взявши участь в підсумкових конференціях Східного партнерства у Відні, яка головувала в ЄС, сайт "Сегодня" разом з експертами підвів підсумки політики Східного партнерства з моменту її заснування в 2009 році.

Як все починалося? На офіційних європейських ресурсах можна знайти таке визначення Східного партнерства: "Це спільна політична ініціатива, спрямована на поглиблення і зміцнення відносин між ЄС, його країнами-членами і шістьма східними сусідами: Вірменією, Азербайджаном, Білоруссю, Грузією, Молдовою і Україною".

Східне партнерство знають як ініціативу Польщі та Швеції. Але, за словами експертів, його поява стала свого роду відповіддю на невдоволення східноєвропейських країн, які в 2004 році включили в Європейську політику сусідства. Після найбільшої в історії хвилі розширення, коли до Євросоюзу приєдналися одразу 10 країн, в Брюсселі всерйоз вирішили створити пояс безпеки. Так і з'явилася Європейська політика сусідства, в яку увійшли 16 країн, в тому числі і Україна поряд з Алжиром, Марокко, Єгиптом, Йорданією і іншими – країнами, які ніколи не стануть членами Євросоюзу.

Поява в рамках Європейської політики сусідства окремої програми Східного партнерства для Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови та України в 2009-му здавалося маленькою перемогою. Адже установчий саміт в Празі пройшов відразу після військової агресії Росії проти Грузії і повинен був стати свого роду відповіддю на поведінку Кремля. І буквально за пару місяців до саміту в Празі в березні 2009-го під час візиту до Чехії тодішній український президент Віктор Ющенко на зустрічі зі своїм чеським колегою Вацлавом Клаусом заявив, що Східне партнерство не замінить Україні членство в ЄС.

Але в травні того ж року на установчому саміті Східного партнерства в Празі європейські політики чітко дали зрозуміти, що їх нова ініціатива зовсім не передбачає майбутнього членства в Євросоюзі. Більш того, в новинах BBC від 8 травня 2009 року з полів саміту говориться, що в підсумковій декларації шість країн-учасниць нової ініціативи ЄС назвали "східноєвропейськими", а не "європейськими" (в пункті 1 декларації), щоб не заохочувати їх можливі заявки на членство в ЄС, а вимоги скасувати візовий режим для шести країн Брюссель і зовсім заблокував.

Правда, в пункті 7 підсумкової декларації саміту такий пункт, разом з можливістю підписання Угод про асоціацію з країнами-партнерами, все ж залишився: "Підтримка мобільності громадян та лібералізація візового режиму - ще один важливий аспект Східного партнерства. Це сприятиме мобільності громадян країн- партнерів за допомогою спрощення візового режиму ".

Але, мабуть, "головним" підсумком саміту в Празі стала заява президента Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу про те, що ініціатива Східного партнерства не направлена проти кого б то не було, маючи на увазі Росію. Адже вже тоді міністр закордонних справ Сергій Лавров заявляв, що подібними ініціативами Євросоюз створює нові лінії поділу континенту.

Жозе Мануэль Баррозу. Фото: AFP

Перспектива членства і російський слід. "Головна мета Східного партнерства - створити необхідні умови для прискорення політичної асоціації та подальшої економічної інтеграції між ЄС і країнами-партнерами", - йдеться в пункті 2 декларації празького саміту.

Але багато європейських аналітиків і експертів критикують Євросоюз за те, що, з одного боку, у його керівників так і не вистачило сміливості зробити головний крок назустріч – пообіцяти перспективу членства, а з іншого – реформувати Східне партнерство як таке. За ці десять років, завдяки Східному партнерству, Україна, Грузія і Молдова вже підписали DCFTA і отримали безвіз. Тому бажання почути про перспективу членства в Києві, Кишиневі та Тбілісі виглядає абсолютно логічним. Адже все частіше громадяни цих країн задають абсолютно логічне запитання: "А що далі?".

На це в ЄС відповідають: "Виконуйте Угода про асоціацію". І тут в Брюсселі абсолютно праві, адже Асоціація з Україною повноцінно запрацювала лише півтора роки тому, і за рівнем виконання її пунктів ми навіть не на півдорозі. Але правда і в тому, що три країни-учасниці програми Східного партнерства - Білорусь, Вірменія і Азербайджан - не досягнули навіть цього "на півдорозі". Саме тому багато європейських експертів і політиків (в основному, з Польщі та країн Балтії) радять запропонувати Україні, Грузії і Молдові щось більше, ніж просто рух в фарватері політики Східного партнерства.

На все це нашаровується неможливість самого Євросоюзу захистити свої демократичні інститути від праворадикальних сил і популістів, і неоднозначне ставлення різних країн-членів ЄС до Росії, яка не зацікавлена в існуванні Східного партнерства в принципі.

В аналітичній записці Atlantic Council "Розбіжності на Заході відкривають в Східному партнерстві двері для Путіна", яка опублікована в серпні минулого року, говориться, що Бухарестський саміт НАТО в 2008 році, де Україна і Грузії пообіцяли членство в НАТО, став поворотним моментом в готовності Росії змінити межі регіону Східного партнерства. Все це вилилося спочатку в агресію проти Грузії в 2008-му, а потім - в анексію Криму і військове вторгнення на Донбас.

"Найпотужнішим сигналом Заходу могло б стати відновлення переговорів про вступ України і Грузії в НАТО. ЄС, в якості альтернативи, міг би гарантувати перспективу членства в протягом певного часу", - йдеться в аналітичній записці.

Але на неформальних зустрічах з журналістами на полях форуму Східного партнерства в грудні в Відні на питання кореспондента сайту "Сегодня" про перспективи членства, один з європейських чиновників з політики сусідства відповів: "Ми прекрасно розуміємо бажання України стати частиною Європейського Союзу, який ніколи не заперечував, що Україна - європейська країна. Але Східне партнерство ніколи і не передбачало членства в ЄС. А Росія ... Східне партнерство не спрямоване проти Росії".

Цей коментар точнісінько повторює опубліковану Європейської Службою Зовнішніх Зв'язків напередодні останнього саміту Східного партнерства у Брюсселі статтю "Міфи про Східне партнерство". І перші два міфи як раз про перспективу членства і Росії.

Як і куди ми рухаємося? Саміти Східного партнерства проводяться кожні два роки. Але, судячи з новин, які доносяться з Брюсселя, в 2019-му чергового саміту, навіть не дивлячись на те, що він ювілейний, Не буде. джерела "Радіо Свобода" серед європейських чиновників і дипломатів повідомляють, що замість саміту, в Брюсселі 14 травня пройде "конференція високого рівня" міністрів закордонних справ, а не глав держав. За словами джерел, зібрати черговий саміт Східного партнерства в 2019-му буде дуже складно з двох причин. По-перше, через Brexit - на 9 травня головуюча в ЄС Румунія вже запланувала великий саміт, присвячений майбутньому блоку. По-друге, через вибори в Європарламент, які пройдуть в травні.

Правда, саме на щорічних самітах Євросоюзу разом з країнами-партнерами виробляв механізми спільної роботи на наступні пару років. Основою останньої такої програми став документ "Східне партнерство - 20 досягнень до 2020 року" (правда, розрахований він на чотири роки, оскільки вперше його представили в кінці 2016- го). На перший погляд програма вже досягнутих результатів і планів на майбутнє досить амбітна. Але найбільший її недолік в тому, що вона не передбачає якихось окремих дискусійних майданчиків для вже асоційованих України, Грузії і Молдови, не кажучи про більш розширеному пакеті співпраці. Наприклад, Київ давно заявив, що хоче приєднатися до цифрового і енергетичного союзу ЄС. Але руху в цьому напрямку, як з боку ЄС, так і України немає. Не кажучи вже про "План Маршалла для України".

На грудневому форумі у Відні заступник гендиректора Генерального директорату з питань політики сусідства Єврокомісії Катаріна Матернова нагадала кореспонденту сайту "Сегодня", що у України є DCFTA, яку потрібно виконувати. Адже в повному обсязі Асоціація запрацювала лише 1 вересня 2017 року, а за словами віце-прем'єра з європейської і євроатлантичної інтеграції Іванни Клімпуш-Цинцадзе, за результатами дев'яти місяців з тих завдань, які були заплановані на 2018 рік за DCFTA, виконана лише половина.

Катаріна Матернова. Фото: parlamentnelisty.sk

У нас є прийнята рік тому Кабміном і Верховною Радою Дорожня карта законодавчого забезпечення виконання DCFTA на 2018-2019 рр. Саме про її виконання на 50% і говорила Іванна Клімпуш-Цинцадзе. Тут все ускладнюється президентськими і парламентськими виборами, які пройдуть цього року. Будь-який закон, який проходить через Верховну Раду, оцінюється депутатами з точки зору електоральних балів. А євроінтеграційні закони, як правило, непопулярні – надбавку до рейтингу голосуючим вони навряд чи принесуть. Але і Євросоюз на порозі виборів в Європарламент, а восени зміниться і склад Єврокомісії. Логічно, що без п'яти хвилин вчорашні європейські політики і чиновники не хочуть брати на себе відповідальність за якісь нові ініціативи, особливо по відношенню до такого проблемного з їх точки зору регіону, як Східне партнерство.

Але, все-таки, головним провалом на цьому напрямку європейські аналітики називають нездатність Брюсселя жорстко відповісти на агресивні дії Росії. Адже, як правильно зауважує старший науковий співробітник Atlantic Council Андерс Аслунд в своїй статті "Чи є взагалі ЄС справа до Східної Європи?", На останньому саміті Східного партнерства в Брюсселі в листопаді 2017 го були проблеми зі згадуванням в підсумковій декларації саміту навіть, здавалося б, очевидного факту російської військової агресії проти України і Грузії.

Поки ж, як ми бачимо, в Євросоюзі більше стурбовані життям після Brexit, поведінкою Трампа, "Північним потоком-2" і створенням спільної архітектури безпеки з Росією, ніж безпекою свого східного флангу і безпосередньо в країнах Східного партнерства. Тому якогось якісного перегляду політики стосовно шести країнам-партнерам найближчим часом чекати не варто, як і ювілейного саміту. Ну а поки сайт "Сегодня" разом з експертами підводить підсумки роботи політики Східного партнерства за десять років. Редакція попросила відповісти експертів на чотири питання:

Плюси і мінуси Східного партнерства для України за ці десять років? Мета Східного партнерства - членство країн-учасниць в ЄС? Можливо, Східне партнерство варто переглянути, оскільки три з шести країн-учасниць пішли набагато вперед? Яке тут вплив Росії? Здається, що ЄС відмовився від своїх початкових планів на Східне партнерство через агресію Росії?

Катерина Зарембо, заступник директора Центру "Нова Європа"

Напевно, одним з головних плюсів створення ініціативи Східного партнерства десять років тому було те, що для держав Східної Європи була створена окрема програма. Давайте тільки згадаємо, скільки обурення було в Україні в 2003 році, коли східноєвропейські країни об'єднали Європейською політикою сусідства з північноафриканськими. Тобто тими, які навіть теоретично ніколи не могли б претендувати на членство. Правда, навіть політика Східного партнерства виявилася, з точки зору країн-учасниць, занадто всеосяжною: для одних країн, таких як Україна, Молдова і Грузія, вона пропонувала занадто мало (оскільки мова не йшла про членство), а для інших - Білорусі, Вірменії і Азербайджану - занадто багато (інтеграцію з ЄС). Іншими словами, серед самих "східних партнерів" з самого початку не було задоволених. Безумовно, програма потребує перегляду. Питання тільки в тому, хто в Європейському Союзі зважився б проштовхувати більш амбіційний порядок денний для України. Адже сьогодні Україна може почути критику навіть від тих країн, яких в Україні прийнято вважати друзями. Безперечно, майбутнє ініціативи і її перспектив для України буде залежати також і від результатів виборів до Європарламенту. Чим більше буде успіх євроскептичних сил, тим менше шансів, що Україні, Молдові та Грузії буде запропонована більш амбітна повістка. Що стосується впливу Росії, то Східне партнерство ніколи не було програмою з перспективою членства. На момент його заснування тільки Україна і Білорусь були країнами, де ще не було заморожених конфліктів, як в Придністров'ї, Абхазії і Південній Осетії; і конфліктів низької інтенсивності, як в Нагірному Карабасі. Що стосується України – окупації Криму і конфлікту на Сході – то тригером була Угода про асоціацію (відмова з боку України в особі президента Януковича від її підписання), яка є частиною двостороннього треку між Україною та ЄС. Хоча правда також і в тому, що Росія сприйняла Східне партнерство вороже і спочатку вкладала в нього набагато більше значення, ніж сам Європейський Союз.

Геннадій Максак, глава правління Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Плюсом однозначно можна назвати бажання в рамках політики Східного партнерства виділити східних сусідів в окрему більш амбітну групу країн, у співпраці з якими пропонувалися нові підходи і поглиблення співпраці. Також окрему позитивну роль відіграло запровадження багатостороннього виміру, що надало додатковий майданчик для дискусії між партнерами Східного партнерства та членами ЄС. Подальшу диференціацію підходів до східних сусідів на основі прогресу в реформах можна вважати похітівним елементом зазначеної політики. До мінусів політики слід віднести її малу амбітність в контексті пропозиції перспективи членства в ЄС для найбільш просунутих партнерів, а також відсутність реальних відповідей в найбільш чутливих питаннях безпеки. Кінцева мета, як це було зазначено ще в Декларації саміту Східного партнерства у Празі в 2009 році, є політична асоціація та економічна інтеграція Євросоюзу з державами-партнерами. На думку європейських функціонерів, це повинно було бути максимальною формою співпраці з сусідами, не вдаючись до розширення. Саме тому тематика розширення так непопулярна з європейської сторони під час переговорів з Україною, Грузією чи Молдовою. Політика Східного партнерства часу від часу все ж видозмінюється. Наприклад, в 2017 році з'явилася певна шкала успішності країн-партнерів відповідно до "20 пріоритетами Східного партнерства до 2020 року", а в березні 2018 року, значно оновили інституційне вимір багатостороннього співробітництва. Втім, здається, що і такі зміни не повною мірою відображають очікування і потреби найбільш активних держав, які вже підписали Угоди про асоціацію. Брюссель погодився на розширення формату координації зусиль України, Грузії і Молдови. У вересні пройшли консультації щодо імплементації угод про зону вільної торгівлі. На сесіях Парламентської асамблеї ЄВРОНЕСТ збирається тематична adhoc група. Але, на жаль, поряд із значним прогресом щодо реформування і наближення до норм та практик ЄС, зберігаються сфери, де ми демонструємо абсолютно протилежну динаміку, або затягуємо процес імплементації. Питання корупції і судової реформи – це загальна "ахіллесова п'ята" не лише України, а й Молдови. Тому реформування Східного партнерства необхідно, і саме про це будуть багато дискутувати в 2019 році, Рефлексуючи про досягнення та невдачі за ці десять років. І головне, що ще варто для себе підняти, – посилення співпраці між трьома країнами не повинно йти в протистоянні до існування формату співпраці для шести країн.

4. Я не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що Росія є головною перешкодою і загрозою успішної імплементації Східного партнерства. Свого часу Росія сприйняла цю політику, як спробу ЄС втрутитися в її зону пріоритетних інтересів. Кремль почав свої альтернативні інтеграційні проекти в регіоні: Митний союз, ЄврАзЕС і т.д. Разом з цим, на двосторонньому рівні уряду цих країн зазнавали значного пресингу у вигляді добре відомих нам гібридних проявах. В українських реаліях це призвело до тимчасової втрати частини території і окупації їх Росією. І кожна з шести країн відчуває російський тиск. Зараз, до речі, Білорусь знаходиться в зоні ризику втрати частини свого суверенітету. На жаль, поки у ЄС немає відповіді на те, як можна перешкодити подальшому російському пресингу в регіоні Східної Європи і Південного Кавказу.

Віталій Мартинюк, керівник міжнародних програм Центру глобалістики "Стратеія ХХI"

Для окремих країн-партнерів Східного партнерства є амбітною ініціативою ЄС. До таких країн слід віднести Азербайджан, Білорусь і Вірменію. Однак, для України за своїми цілями і завданнями таким Східне партнерство не є, оскільки Україна ставить за мету членства в Європейському Союзі. Тому плюсів для нашої держави, на мій погляд, не так вже й багато. Тим часом, до них варто віднести такі:
- налагодження сталого співробітництва країн Східної Європи, без Росії, під егідою Європейського Союзу;
- стала формалізованою присутність ЄС в регіоні Східної Європи;
- додатковий міжнародний майданчик для залучення уваги до питань, які цікавлять Україну в контексті європейської інтеграції та регіонального співробітництва;
- розвиток міжпарламентського співробітництва в форматі Євронест;
- посилення контактів між громадянськими суспільствами країн-партнерів і країн-членів ЄС в площині Форуму громадянського суспільства Східного партнерства;
- ініціювання різних регіональних проектів, навіть якщо вони не охоплюють всі країни Східного партнерства.
До мінусів варто віднести: обмеження амбітних цілей України щодо членства форматом Східного партнерства; відсутність сталого фінансування ініціативи Східного партнерства; слабкість безпекової складової і обмеження її питаннями внутрішньої безпеки; нездатність ЄС запропонувати країнам-партнерам щось більше, ніж просто співпраця, що дозволяє Росії утримувати частину цих країн в орбіті російських інтеграційних форматів – Митний союз, ЄврАзЕС, ОДКБ, СНД. Насправді, Східне партнерство не має чітко вираженої кінцевої мети. Це формат регіонального співробітництва під егідою ЄС. Хоча в документах Східного партнерства декларується політична асоціація та економічна інтеграція, що слід розуміти, як прагнення ЄС створити зони вільної торгівлі з усіма країнами-партнерами, і мати політичний вплив на них. Для, власне, Брюсселя метою Східного партнерства є створення простору безпеки і стабільності на Схід від кордонів ЄС, і ця мета досить чітко проглядається в Загальному робочому документі ЄС "Східне партнерство – 20 очікуваних досягнень до 2020 року: фокусуючись на головних пріоритетах і реальних результатах" , який став досить конкретним щодо завдань Східного партнерства. Членство будь-якої країни-партнера – табу для Східного партнерства. З одного боку, Євросоюз не готовий запропонувати членство одній з країн Східного партнерства, включаючи Україну. З іншого, Брюссель не хоче (і не хотів), щоб Східне партнерство стало подразником для Росії. Тому питання перспектив членства виноситься за рамки Східного партнерства, а це, в свою чергу, є істотним чинником, що стримує розвиток цієї ініціативи. Уже зараз і в ЄС, і в окремих країнах-партнерах, насамперед в Україні, йдуть обговорення, що робити зі Східним партнерством далі, після 2020 року, коли має завершитися імплементація завдань, визначених у документі "Східне партнерство – 20 очікуваних досягнень до 2020 року ". Сьогодні очевидно, що в Східному партнерстві потрібно дотримуватися закладеного в ньому принципу диференціації "більше за більше". Якщо всі країни будуть прирівнюватися до одного знаменника, як це робиться зараз, то який стимул для країни-партнера просуватися далі по шляху європейської інтеграції? Очевидно, що таким стимулом має бути багаторівневе співробітництво. Один рівень Східного партнерства повинен бути загальним – спільним для всіх країн-партнерів. Але повинні бути і інші рівні для країн, які досягли більшого. Тому для трьох країн Східного партнерства, які підписали Угоди про асоціацію з ЄС – України, Молдови і Грузії – потрібен додатковий формат співпраці, який повинен бути відкритим для інших трьох країн, які зможуть до нього приєднатися після підписання Угод про асоціацію з ЄС. Для України, Молдови і Грузії важливо визначити кінцеву мету – членство в ЄС – як і проміжні цілі. Ними можуть бути, наприклад, приєднання до цифрового і енергетичного союзу ЄС, або Шенгену. Такий підхід пожвавить ініціативу і визначить перспективи, до яких країни-партнери зможуть прагнути. Навіть в самому ЄС вже досить давно використовується принцип диференціації, адже не всі країни-члени ЄС входять в Шенгенську або єврозону, а нова ініціатива ЄС – PESCO – це взагалі мережа безпекових клубів за інтересами.
 
4. Росія має опосередкований вплив на Східне партнерство через Брюссель, який остерігається перетворити ініціативу на "подразник" Москви, і через окремі країни-партнери – Білорусь і Вірменію. Не виключено, що негативна позиція Кремля стала одним з факторів, який нівелював початкову ідею цієї ініціативи. У Польщі та Швеції, які стали ініціаторами Східного партнерства, спочатку говорили про Східноєвропейському союзі, як відповіді на запропонований раніше Францією новий формат на Півдні – Союз для Середземномор'я. Зрештою, ЄС відмовився від ідеї створити союз і на Сході, обмежившись партнерством. Так виник дисбаланс в Європейській політиці сусідства, коли на Півдні був створений союз, а на сході – тільки партнерство, яке нікого ні до чого не зобов'язувало. Слід зазначити, що дебати про Східне партнерство відбувалися на тлі результатів російсько-грузинської війни серпня 2008 і окупації РФ частини грузинської території. Головуюча в той час в ЄС Франція доклала зусиль для зупинки подальшого просування російських військ углиб території Грузії, але досягнуті мирні домовленості не вирішили жодного питання, а також заклали основи для подальшої сепарації окупованих територій, адже Росія їх так і не виконала. Тобто, на момент створення Східного партнерства чотири з шести країн-партнерів мали на своїх територіях неврегульовані конфлікти і навіть окуповані території. На сьогодні ще й Україна постраждала від російської агресії, а частина української території знаходиться під російською окупацією, що свідчить про невиправдано низький рівень уваги до питань безпеки в рамках Східного партнерства. Тому знову виникає питання диференціації та посилення безпеки співробітництва для країн-партнерів, які до цього прагнуть – створення так званого PESCO для Східного партнерства. Зрозуміло, що Росія буде категорично протидіяти таким ініціативам, але без рішучих дій, в першу чергу з боку ЄС, шанси Східного партнерства стати простором стабільності, безпеки і процвітання низькі. Джерело: segodnya.ua
Если вы заметили ошибку в тексте, выделите его и нажимите Ctrl+Enter
Додати коментар
Або увійдіть через соціальні мережі
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Опрос
Вибори-2019: За кого голосуємо?
Крістіан Бейл відмовився товстіти заради фільмів
Стало відомо, хто замінить учасницю TAYANNA в Нацвідборі 2019
Пішов з життя продюсер "Термінатора" Ендрю Вайна
Ченінг Татум хоче стати режисером "Гамбіта"
Хто увійшов до складу журі Національного відбору на Євробачення-2019
Мультимедіа
СБУ викрила мережу Інтернет-провокаторів, найнятих спецслужбами РФ для поширення паніки в країні після введення воєнного стану (Відео)
У мережі з'явилося відео, як корабель РФ бере на таран українське судно
Біля Полтави "євробляхери" накинулися на двох водіїв фур – відео
З часом ще смішніші: топ-25 відеомемів, які вже стали класикою
Активісти принесли ящик горілки для журналістки Крюкової: що відомо – відео